"Я змусив хлопців зібратися! Вивів живих та виніс поранених", - Герой з Вінниччини про пекло на Донбасі
Рівно рік тому всі екрани смартфонів та телевізорів облетіло коротке відео із назвою "Ваня, давай!". На ньому український військовий, маючи лише 14 секунд та жодного права на помилку, збиває російську ракету з ПЗРК "Ігла", який призначений для збивання літаків на низькій висоті.
Історія Героя опублікували на сайті Гніванської міської територіальної громади.
Відео, де захисник з ПЗРК "Ігла" збиває російську ракету, облетіло усю Україну за лічені години. Воно стало вірусним в соцмережах. За короткий час кадри набрали сотні тисяч переглядів, з'являлися в закордонних ЗМІ та у відео Президента України. Та мало хто знає, що хлопець на тому відео - це наш земляк з Гніванської громади Космина Іван! Він - молодий красень-сержант, командир гранатометного взводу, а за його плечима величезний бойовий досвід у:
- Києві,
- Гостомелі,
- Харкові,
- Сумах,
- Чернігівській,
- Донецькій областях.
Коли восени 2021 року Іван пішов служити, йому було всього 18 років. Він, як і більшість юнаків, думав, що швидко відслужить строкову службу, повернеться додому і розпочне життя з чистого аркуша. Та сталося зовсім не так. Ваня служив в Києві у Президентському полку і коли до його демобілізації залишилось всього два місяці, а йому було лише виповнилось 19, розпочалась повномасштабна війна.
24 лютого ми прокинулися від вибухів та вою сирен. Командир нам сказав, що військові росії вже на підході до Києва. Ми отримали зброю, зайняли оборону казарми і розпочалась стрілянина, - пригадує Іван. - 25 лютого був наказ збиратися, забирати усі боєприпаси та виїхати в Гостомель. Там і розпочалась моя війна. Все навколо літало, вибухало, купа літаків над головою. Ми не розуміли, що відбувається, бо ще не знали, що таке "війна" насправді.
Рили окопи на подвір’ях
Іван Космина розповідає, що до його батальйону, окрім строковиків, додались ще добровольці та чоловіки, яких мобілізували. Коли воювали в Сумській та Харківських областях, то там вперше дізнались, що таке "бойова підготовка" і що таке "великі втрати". Доводилось жити в підвалах біля чужих покинутих будинків. Звідти брали ковдри чи матраци і обладнували собі місце, де могли сховатися. Прямо на подвір’ях рили окопи. Жили на сухих пайках. Підвоз їжі, води, боєприпасів був дуже важкий, бо постійно йшли бої. Артилерія, гради, касетні та фосфорні бомби… Авіація заходила по 5 раз на день і знищувала усе навкруги.
Уже півтора року я воюю на Донеччині. Ми і тримаємо оборону, і проводимо штурмові дії. Виконуємо різні завдання, - каже Іван, - та найстрашніше - це коли ти залітаєш в окопи, бачиш людину і ти мусиш в неї стріляти і її вбити. Так, то орк, але він дихає, дивиться, щось розуміє. Якщо не ти його вб’єш, то він тебе. Це було дуже страшно. Я не звик. Я кілометр міг від хлопців сидіти і працювати на гранатометі, міг за 500 метрів знаходитися. А це прямо людина навпроти людини. Мозок виключаєш. І звикаєш. Проте оті перші відчуття забути не можу.
Підтримка цивільних - сила військових
Іван Космина за цей довгий період війни додому приїздив лише два рази. Каже, що вдома добре. Вдома війна не сниться. А найбільше, за чим він скучає будучи далеко на фронті, це тиша. Тиша, яку порушує сміх дітей на вулиці, а не бахкання зброї, вибухи та крики. Хоча там, на війні, в окопах, мовчазна тишина - це сум. Краще, коли лунають жарти, коли хлопці підтримують бойовий дух. Бо коли усі починають мовчати, то в голові з’являються думки, які породжують занепад віри в власні сили.
У мене на рюкзаку є лялечка у вигляді ангелика зроблена з ниток. Це мені діти з моєї школи з Селища передали. І ця лялечка зі мною кругом. І коли я на неї дивлюся, що якась дитина це зробила, це значить, що для когось - ми герої, значить нас хтось любить, цінує і пам’ятає. І ми не можемо не виправдати їх сподівань! - розповідає військовий.
Нагороди мужнього Воїна
На запитання про те, як Іван отримав нагороди, він відповідає скромно та неохоче. Каже, що цього ніколи не прагнув і ніколи про це не задумувався, а просто виконував свій обов’язок! Проте історією, після якої він був нагороджений "Золотим хрестом" від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, таки ділиться. І від неї стигне кров у венах, коли приходить розуміння, що ця розповідь - це не режисерська вигадка, а реальні будні ще зовсім молодого, проте такого мужнього чоловіка.
На хлопців, що на передовій позиції, був великий наступ з 2 до 4 год ранку. Ми сиділи на позиціях позаду біля гранатометів. По радіостанції передали, що там коїться біда. Багато загиблих і поранених. Хлопці, які там, сильно панікують і втрачають позиції. І я вирішив піти вперед, щоб допомогти. Зі мною пішов напарник і ми вдвох винесли трьох поранених на точки евакуації, а потім мій напарник пішов на одну позицію, а я на іншу. На вулиці ще було темно. Чагарники по 2,5 метра. Я йшов і не знав, чи там заміновано, чи ні, не знав, чи в тих окопах ще наші, чи вже вороги сидять. Потім я почав піднімати хлопців, піднімати їм бойовий дух, змусив їх зібратися! Я вивів звідти ще двох живих людей, потім ще одного пораненого. І коли наші військові літали дроном, то побачили, що ми вдвох з напарником бігали туди-сюди і носили трьохсотих.
Окрім цієї нагороди Іван Космина отримав ще нагрудний знак "За зразкову службу" від Міністра оборони України та очікує отримання ордену "За мужність" III ст. За час служби в мирному житті він також отримав медаль "Учасник параду", оскільки брав участь в параді Президента України до 30-річчя незалежності України!
Чи думав я колись, що матиму таке життя? Звісно - ні. Я обдумував, чим би хотів займатися, ким би хотів бути. Та я мушу боротися за ці мрії. Як і всі мої бойові товариші. Хоча, коли ти на позиції, то живеш одним днем і не маєш жодних мрій, жодних, окрім однієї… Перемоги. І дай Боже, аби ця мрія здійснилась.
Нагадаємо, гніванчанина Коломійця Олександра Петровича посмертно нагородили орденом "За мужність" III ступеня. Відзнаку отримали батьки Олександра - Тамара Михайлівна та Петро Іванович Коломійці, та дружина Руслана Орел.