Вінницький артилерист розповів, як його підрозділ влаштовував “дуелі” під Дебальцевим
Коли підполковник Юрій Яковенко у 1993-му звільнявся з армії і їхав із російського Волгограда до рідної української Вінниччини, він і подумати не міг, що за більш ніж двадцять років знання про артилерійські гармати знову стануть у пригоді. Чоловік повернувся на службу у 2014-му, коли здавалось, всі карти вже зіграні — родина, син та донечка, успішна кар’єра керівника районного управління газового господарства… Аж тут війна, мобілізація… Жартує: добре, що спорт не закинув, інакше, хтозна, чи у свої п’ятдесят із гаком встигав би за 20-річними хлопцями…
Історію підполковника-артилериста записали журналісти АрміяInform.
Мене призвали знову на службу в березні 2014-го, — пригадує Юрій, — і призначили заступником Тростянецького районного військкома. Це на Вінниччині. Провів першу, другу, третю хвилі мобілізації. Коли стала гостра потреба в офіцерах-артилеристах, зрозумів, що відповідних кандидатур у районі не виявилось. Що робити? Пакувати наплічник! Так я став командиром батареї артилерійського дивізіону “Гіацинтів” і вирушив на фронт.
Бойове хрещення Юрій пройшов у районі Донецького аеропорту, де дивізіон заступив на бойове чергування в січні 2015-го. Чоловік розповідає, що період був, м’яко кажучи, непростим, “Гіацинти” прикривали не лише ДАП, а й Авдіївку. Завдяки далекобійності гармати знищували скупчення ворожих сил та техніки далеко за Донецьком. Після того, як українські воїни отримали наказ залишити ДАП, а ситуація на Дебальцівському плацдармі чимдалі загострювалась, Юрія із підрозділом перекинули під Дебальцеве.
Ми насамперед прикривали відхід наших частин, подавляли ворожі батареї та дивізіони, відкривали прицільний вогонь по ворожих колонах, нерідко брали участь і у свого роду “дуелях”. У такому разі — або ти, або тебе. Хто швидше приїхав, влучив і від’їхав — той і залишався цілим. Залпів робили багато, і більшість — точно в ціль, часто вночі все світилось від такої “активності”. Звісно, тоді було не до статистики, та одного разу я підрахував кількість залпів. Із однієї гармати за добу було випущено 129 пострілів. Для такої системи із її ресурсами, необхідністю проведення розрахунків, визначення цілей — це дуже багато. Наша батарея постійно була в русі, змінювала позиції, адже на нас “полювали”, вираховували… Та як би ми швидко не змінювали місця, все одно часто працювали під ворожих вогнем: і кулеметні черги над головою свистіли, і залпи “Градів”, дякувати Богу не влучно…
І хоч артилеристи — люди скромні, а Юрій цю гіпотезу підтверджує своїм “та що ми? Просто робили свою роботу”, героїзм підлеглих не може не відзначити.
У нас був недокомплект у батареї, тому кожному воїну доводилось працювати не лише за себе, а й “за того хлопця”, що сховався за маминою спідницею. Часом вогонь вели настільки швидко, що в лютий мороз роздягались і працювали в самих футболках. Вмить групка чоловіків різного віку ставала єдиним злагодженим механізмом — хто снаряди підносив, хто заряджав гармату, хтось наводив на ціль, корегував…
“Гіацинти” покинули позиції під Дебальцевим аж у березні, пізніше за інші підрозділи. І хоч з моменту тих боїв минуло вже шість років, Юрій став підполковником, піднявся по службі. Побратими — хто й досі у війську, а хто звільнився, та всі тримаються разом.
Щороку на день артилерії наша батарея збирається разом, — каже Юрій Яковенко. — Зустрічаємось щоразу в різних містах України: Київ, Івано-Франківськ, Вінниця… Цей зв’язок не порівняти з жодним спілкуванням із цивільними друзями… І якими б непростими не були спогади про пекельні бої зими 2015-го та куди б не закинуло життя, кожен із нас готовий знову взяти до рук зброю!
Нагадаємо, у пам'ять про кіборгів центр військово-музичного мистецтва ПСУ відзняв пронизливий відеоролик.
