"Це пригода, в якій ти дізнаєшся, чого вартий" - дослідниця про мандрівку шляхом святого Якова
25 липня цього року дослідниця Подільської кухні Олена Павлова і викладачка училища сфери послуг Наталя Рибак розпочали свій Подільський шлях святого Якова.
За 12 днів вони пройшли 250 кілометрів з Вінниці до Кам’янця-Подільського. На старті їх застала гроза, а фінішували мандрівниці у спеку. Але з цієї мандрівки принесли десятки історій, сотні фотографій і безліч вражень від цікавих знайомств і гастрономічних відкриттів.
Про свої пригоди в інтерв’ю для туристичного сайту Вінниці розповіла Олена Павлова. Дослідниця поділилася тим, що їй було цікаво зробити гастрономічну карту цього туристичного маршруту, а заразом випробувати свої сили, адже піший маршрут у 250 кілометрів - це неабиякий виклик.
Втім, не тільки любов до гастрономічної спадщини об’єднала мандрівниць. Разом вони допомагали зібрати кошти на швидкі допомоги для військових, одна з яких - для 131 окремого розвідувального батальйону (цей благодійний збір вдалося закрити).
- Що спонукало вас піти Подільським шляхом святого Якова?
- Це взагалі мій перший такий досвід за 47 років. Що спонукало? Наталка, яка пройшла Шлях святого Якова в Іспанії. В останній день, коли вона завершувала його, дізналася, що є ще Подільський шлях. Вирішила, що однозначно ним піде, і підбила мене. От ми вдвох і пішли. Ми взяли спальники, каремати… Ще намагалися взяти намет, але зрозуміли, що просто його не потягнемо. У мене була одна пара кросівок і пара взуття на заміну, дві пари штанів і футболок, аптечка і маленькі набори косметики. Обов’язково має бути дощовик, і ще одна дуже корисна штука – яскраві чохли на рюкзаки. Бо ми чіпляли червоні торбинки Camino Podolico і прапори, щоб було видно, що ми паломники, і щоб було видно нас на дорозі, особливо в темну пору доби. Тому що дуже велика частина шляху йде вздовж траси. А продукти не брали з собою, тому що влітку обабіч дороги на території Поділля вмерти з голоду - то це треба дуже сильно постаратися.
- Які випробування трапились на шляху за ці 12 днів?
- По зупинках наша задача була дослідити шлях, який може пройти людина з будь-яким достатком. Зрозуміло, ти собі можеш забронювати готелі, щоб заночувати. Але є багато сіл, і коли шлях змінюється, петляє, і ти розумієш, що фізично туди не дійдеш, що мусиш десь спинятися. Тому ми ночували: на тракторному стані, в недобудованому готелі, в екопоселенні в Рожепах, яке, до речі, можна розглядати як місце для велосипедистів і туристів, які хочуть розкинутися невеличким табором. Потім ми ночували в підвалі церкви в Ялтушкові, де нас поселили баптисти, і де приймали у свій час біженців. А в Бару нас поселив у себе колишній міський голова, який провів нам неймовірну костюмовану екскурсію. Це було теж просто вау. - В Дунаївцях, наприклад, ми зрозуміли, що до Макова дійдемо, а до Кам’янця-Подільського вже ні, бо там величезний відрізок шляху. І знайомі через знайомих знайшли людей, які нас поселили у недоремонтованій квартирі. При чому це було настільки на довіру. Людина приходить і каже: "В холодильнику - те, митися - там, речі попрати - там. Прийду завтра зранку". Тебе бачать 10 хвилин, і залишають ключі. Ось так якось це працює на Шляху.
- Чи не було спокуси комфортно під’їхати, замість йти пішки по трасах чи польових дорогах?
- Спокуса завжди є під’їхати, але от є частина шляху від Дунаївців до Макова - це повністю траса. І там головне, щоб тебе не знесло якимось MAN-ом. Плюс, коли ви йдете під час збору урожаю, навколо вас величезна кількість вантажних машин, яким просто до вас немає діла. І ще проблема в погоді: якщо дощ, то нікуди зійти, і ти просто будеш іти по трасі. А в спеку, коли 30 в тіні, то можна тільки уявити скільки градусів на дорозі… Тому краще розбити день: йти з самого ранку до 10:00 години, десь пересидіти цю страшну спеку, і потім йти вже ввечері. Ми йшли приблизно по 20-30 кілометрів в день.
- Що вас вразило найбільше у цій подорожі: як з позитивного боку, так і з негативного?
- З позитивної точки зору мене вразило, наскільки самоорганізовані люди в селах. Ми бачили такі сільські музеї, з такими зразками вишивки, вичинки шкіри, гончарства і предметів побуту! І це ж все це не за гроші. Це просто тому, що вони вирішили, що це треба зберегти. Це дуже круто. Ще ми дізнавалися про народні ремесла, про заготівлю, про інші села, які хочеться відвідати, тому що там в’ялять грушу за дуже давнім рецептом, а там виготовляють якісь вироби з лози, а там іще щось. І ти розумієш, наскільки безкінечне це Поділля, що кожне село варте того, щоб туди приїхати і його побачити. А такого, щоб дуже сильно негативного… Неприємно було, коли нас не пустили ночувати в монастир УПЦ в Браїлові. Але ти ніколи не ночуєш там, де тебе не чекають, де тебе не треба. Тебе відведуть, розірвуться якісь домовленості, хтось не зможе тебе прийняти, тебе перестріне інша погода - неважливо. Ти будеш там, де ти треба, і будеш з тими людьми, хто тобі треба.
- От у нас була жінка на Шляху… Це було кафе на найважчій частині дороги - від Дунаєвець до Макова. Ми навіть думали, що воно закрите, бо написано було "продається". Ми йдемо і просто розуміємо, що вже не можемо. Заходимо, і за барною стійкою стоїть жінка: "Ви щось хочете?". Кажемо: "Так. Хочемо поїсти, але в нас тільки карточки. Можна у вас карточками розрахуватися?". Вона каже: "Борщ будете?". Ми такі: "Так. Але в нас тільки карточки". Вона каже: “Я вас за гроші не питаю. Сідайте", і ставить два борща зелені на стіл, хліб власноруч випечений, воду, каву… І вона не взяла з нас жодної копійки.
- У Зінькові ми ночували в родини, яка виготовляє зіньківську ковбасу, а чоловік випікає хліб. І це було теж фантастично, тому що зранку ми дивилися, як замішується тісто, як розпалюються печі… Це була така магія. Зіньків - це взагалі магія повна. І це не просто гостинність, це якась така… Люди не роблять з цього подвиг. Але це залежить дуже сильно від громади, від людей, можливо від якоїсь традиції (чи ходили там паломники, чи ні). Але чим більше буде таких маршрутів, тим більше люди будуть звикати, що все-таки люди йдуть до людей.
- А куди б ви хотіли повернутися?
- Я взагалі хочу восени по тому шляху ще раз пройтися. Уявляєте, які краєвиди можна восени побачити?… Хочеться пройти і подякувати тим людям, які нас прийняли. А по-друге, зайти туди, де ми ще не були, і подивитися інші варіанти Шляху. От, наприклад, цього разу ми йшли через Межирів, і я жодного разу не пошкодувала, що змінили маршрут. Тому що ти дивишся на його руїни (а це було місто з магдебурзьким правом), дивишся на місце, де річка Думич впадає в Рів, і розумієш, що у королеви Бони як мінімум був смак. Що Бар, що Межирів - це щось неймовірне. Просто по ландшафту. Я зараз говорю, і в мене мурахи по тілу. Водоспад в Маліївці теж був ефектом "вау". Я не знала, що в Україні є водоспади в такій кількості, ще й тут поряд - на Хмельниччині. Краєвиди неймовірні!
- І, можливо, вже будуть якісь ідеї з крафтовиками, які можна проробити. Бо ми пройшли цей шлях в швидкісному режимі, а тепер я можу залишитися в кожній громаді як консультант на 2-3 дні і доробити сушню з Баром, меди з Межировом… Там взагалі є унікальний рецепт: вони на яблучному оцті, який самі виготовляють, роблять медовий напій. Він ідеально втамовує спрагу і цілком може стати напоєм Шляху.
- Чи розробити сувенірну продукцію… Бо ми в кожне місто заходимо і питаємо: "У вас є листівки?" - "Немає". А це ж не важко розробити листівку з видами Бару, Межирова, Маліївців, Зінькова, і щоб мандрівники в найближчому відділенні Укрпошти могли її відправити, що вони тут були. Це такі речі, які можуть бути дуже класними на Шляху, особливо для іноземців.
- Ви досліджуєте подільську кухню вже багато років. Чи стались у вас гастрономічні відкриття на Camino Podolico?
- Сира кукурудза в полі! Однозначно. Огірки браїлівські (це такі тушковані огірки малосольні), м’ясо в хлібі і сушня у Жмеринській громаді (способи навіть не сушіння, а копчення груші та сливи). В Ялтушкові хліб неймовірний печуть, причому давно, і він соціальний. Це пекарня при церкві, в якій працюють в тому числі й переселенці, з Чорнобаївки. До речі, люди, які ВПО, починають теж впливати на місцеву кухню: "а ми робили ось так". І це додає мультикультурності і так мультикультурній подільський кухні. Це теж дуже круто.
- В подільській кухні (що мене завжди в ній дивувало) є страви, як от ґодзя, бадзьоня, салабан, ті ж огірки браїлівські. Це однаковий приблизно набір продуктів, який готується плюс-мінус однаково, але називається по-різному. А є одна назва, от начинка, і це п’ять різних страв в п’яти різних селах. Це, можливо, щось схоже на лазанью, чи на бабку макаронну, яка може бути з чим завгодно. Але основою тут є запечені і ламані коржі, замочені в великій кількості молока, яєць… Вона може бути м’ясна, яблучна, сирна з родзинками - чим начиниш, з тим і буде начинка.
Ось ці всі рецепти треба просто записувати і фільмувати. Бабуся знає - бабуся тобі розказала. Бабусі немає - рецепту немає. Вони ж не вічні ці бабусі. І у нас насправді взагалі немає збірника рецептів якоїсь подільської кухні Вінниччини-Хмельниччини. І те, що зараз розробляється гастрономічний путівник з рецептами по Camino Podolico, це вже круто. Ми будемо мати щось, з чого можна починати діяти далі.
- Наостанок: що б ви порадили мандрівникам і майбутнім пілігримам, які захочуть пройти Подільський шлях святого Якова?
- Обов’язково брати з собою нормальну аптечку. Тому що травми можуть бути на шляху, отруєння можливі - цим не варто нехтувати. Обов’язково карту паперову - ти маєш розуміти, де перебуваєш. Ну і телефони людей, з якими ти можеш зв’язатися, раптом що. А так… Єдине, що я можу порадити - довіряти Шляху. Тому що в Іспанії, коли ти виходиш на шлях Сантьяго-де-Компостела, є такий вираз: “Сантьяго дасть”. Тобто, не бери з собою багато.
- І найкраще, напевно, йти вдвох-втрьох. Тому що це комфортно домовитися за розміщення, і це не страшно, якщо ти десь заблукаєш. А блукаєш ти завжди, неважливо: є в тебе Google Maps, чи немає. Ми дві години в кукурудзі проблукали, бо потрапили в лісопосадку між двома величезними полями, в ямі, де немає зв’язку. Ти не знаєш, де перебуваєш і просто навмання, на якісь звуки дальньої траси, починаєш виходити. Так що це пригода, в якій ти дізнаєшся, чого вартий, і наскільки ти вмієш з людьми домовлятися. Взагалі я кожному раджу вийти на цей шлях, коли він знову запрацює на повну. Вкінці ти зустрічаєш нового себе.
Нагадаємо, у середмісті Вінниці відкрили відправну точку культурного маршруту Camino Podolico, з якого розпочинатиметься паломництво українців по всесвітньо відомому Шляху святого Якова. Це п’єдестал зі скульптурою святому апостолу Якову та облаштована зона довкола нього з озелененням, сходами й пандусом.
