Свою першу пісню Володимир Висоцький написав про… призовників з Козятина
Суров же ты, климат охотский, -
Уже третий день ураган.
Встает у руля сам Крючковский,
На отдых - Федотов Иван.
Стихия реветь продолжала -
И Тихий шумел океан.
Зиганшин стоял у штурвала
И глаз ни на миг не смыкал.
Суровей, ужасней лишенья,
Ни лодки не видно, ни зги, -
И принято было решенье -
И начали есть сапоги…
З пісні Володимира Висоцького слова не викинеш. Адже це не просто пісня, а його найперша пісня. І серед чотирьох оспіваних у ній героїв - два українці. Один із Турбова, що у Вінницькій області, другий із Чемеровецького району – і обидва вирушили в армію з Козятина.
Разом із двома іншими своїми армійськими товаришами, ці прості хлопці понад 60 років тому здійснили вимушений 49-добовий дрейф в Тихому океані.
Тоді про них писали газети усього світу. З ними фотографувалися голлівудські актриси. Про них складали пісні, малювали картини, знімали кінофільми. Їх нагородили орденами. Сам Ернест Хемінгуей надіслав героям вітальну телеграму.
"Ну який я герой..."
Анатолій Федорович Крючковський родом із Турбова, що у Вінницькій області, але зараз живе у Києві. За спиною – кілька операцій, кардіостимулятор у серці, але колишній моряк намагається триматися бадьоро. Розмовляти йому важко.. "Ну який я герой, все вже тисячу разів все розказано..."
Як зараз пам'ятаю проводи до армії. Призивався я у серпні 1958 року з Турбова Вінницької області. Спекотно було в клубі, народу багато, усі вітали, напутні слова говорили. Батьки мої - прості люди, все життя на цукроварні пропрацювали, батько на фронті загинув. А я молодий та бідний – ніде крім нашого селища й не був. Тому зрадів невимовно, коли дізнався, що їду на Далекий Схід.
Крючковський служив на курильському острові Ітуруп. Тут 17 січня 1960 року почалася 49-добова драма, коли баржу з чотирма солдатами відірвало від причалу і понесло в Тихий океан.
На другий-третій день стало дуже тривожно, - продовжує Крючковський. - Ми були практично без запасів їжі та прісної води. Навалилася втома, а хвилі та ураган не давали відпочити. Нас кидало наче з ями в яму. Тут ще на очі попалася стаття з "Червоної зірки", де було сказано: у ці дні якраз у районі, де ми ймовірно знаходилися, повинні були відбуватися військові випробування. Ось тоді нас охопив жах - нас можуть не шукати ще місяць, доки триватимуть випробування.
Подарунок на день народження
Зазвичай на баржі був запас продуктів на десять днів - чай, цукор, згущене молоко, тушонка, картопля, сухарі. Але Т-36 вже готувалася до зимівлі, всі продукти вивезли до казарми. Залишили мінімум - на обід чотирьом солдатам-розвантажувачам. Буханець хліба, банку жиру, кілька банок з крупою та півтора відра картоплі.
Картоплю під час шторму по трюму розкидало, вона була вся в мазуті – перші дні подумали, що не будемо її їсти. Але на четвертий чи п'ятий день як знайшли, - згадує Анатолій Федорович. - Воду зливали спочатку із системи охолодження, потім стали набирати дощову. Пробували виварювати морську, але після її вживання хотілося пити ще більше.
Коли закінчився хліб і крупи, почали ділити картоплю - по половинці кожному на день і кілька ковтків води.
У мене 27 січня був день народження. Хлопці привітали та дозволили випити два додаткові ковтки води та з'їсти четвертину картоплини, - пригадує моряк.
21-річний іменинник від подарунка відмовився.
Запаси їжі вдалося розтягнути на 35 днів. Згодом почали шукати варіанти. Риба в морі на гачок із цвяха ловитись не хотіла. Спробували зварити ремінець від шкіряного годинника.
Варили довго, в солоній воді, потім розрізали складаним ножем по смужках, як макарони. Жували довго, виникала ілюзія насичення. Потім у хід пішли ремені від штанів, а потім уже чоботи. З'ясувалося, що їх найважче було гризти. Відрізали по шматочку, клали на буржуйку, яку топили шинами, там шкіра трохи розм'якшилася, потім змащували солідолом, щоб проковтнути. Пощастило, що ремені та чоботи були шкіряними.
“Вінницький” призов
Хлопці були з покоління, яке пережило війну та тяготи повоєнних років. Змалку знали, що таке голод. І що таке справжня дружба.
Ми з Пилипом Поплавським земляки, разом призивалися з Козятина, разом їхали до Чити, потім три доби пливли на Сахалін – у дорозі всяке бувало. Тому ми ділилися останньою крупинкою, боролися за життя разом. Це, певно, нас і врятувало, - говорить Анатолій Крючковський.
Рятувала та постійна зайнятість. Потрібно було постійно вичерпувати воду, що надходила в трюм. Потрібно було нести цілодобову вахту – раптом промайне в океані судно.
На 49-ту добу їх помітили американці. Над головою закружляли літаки. До напівзатопленої баржі підійшов авіаносець "Кірсардж".
Перед дорогою додому у посольстві нам дали по 100 доларів. Я купив собі курточку та годинник для своєї дівчини. Хлопці – парфуми, пальто, ліхтарики, авторучки. А самі американці на дорогу нам подарували по пляшці віскі, – згадує Анатолій Федорович.
Перша пісня Висоцького
Володимир Висоцький у цей час не мав слави ні поета, ні співака. Але чомусь саме ця подія спонукала його на злободенний вірш.
Вірші батько почав писати рано, класі у дев'ятому, – розповідає син поета, сценарист та актор Микита Висоцький. - У нього є навіть вірш, присвячений похорону Сталіна. Але “49 днів” був першим віршем, якому судилося стати піснею. Хоча сам цю пісню не вважав чимось визначним. І вона якось стерлася, як і сама подія, якій вона присвячена. Батько в жодному разі не хотів якось применшити героїзм і мужність цих простих хлопців. Просто епічний пафос, з яким події найчастіше подавалися в засобах масової інформації, завжди викликав у народі іронію. Насправді навіть тоді люди тихенько, обережно, про себе посміювалися над пропагандою, над вождями та суворою дійсністю. Пам'ять про репресії ще сиділа в головах та в крові. А батько зумів цю іронію втілити у віршах та пісні. Не випадково у неї підзаголовок - "Посібник для початківців та закінчених халтурників".
Однокласник, однокурсник та друг Висоцького поет Ігор Кохановський так згадує те давнє поетичне прозріння Володимира.
У шістдесятому році компанія молодих життєрадісних хлопців – Яша Безродний, Аркадій Свидерський, Володя Висоцький, Левон Кочерян і я – частенько збиралася у Великому Каретному провулку, у квартирі Володі Акімова (іноді у Кочеряна чи в мене). У Акімова батьки загинули, і він жив сам. Там завжди панувала весела творча атмосфера: ми жартували, імпровізували, співали пісні, балакали, читали свої вірші, мріяли. Там відбувався обмін ідеями та бурхливою енергією. Володя одного разу прибіг, щасливий, весь світиться від радості: - Хлопці! Слухайте, що я написав. Читав навмисне серйозно: "Суров же ты, климат охотский..." Звичайно, ми посміялися від душі. Це і сьогодні без сміху читати важко. Він зумів весь партійний пафос цієї події звести до дотепної пародії на сухі штампи газетних статей. Але піснею ці вірші стали не одразу. Володя тоді навіть на гітарі ще не вмів грати. На гітарі грали я та Левон. Я, до речі, показав Володі перші акорди. Потім він став виконувати цю пісню на такий собі нехитрий народний мотивчик....
Нагадаємо, 8-річний поет з Мур-Курилівців Артем Годунко претендує на перемогу у всеукраїнському конкурсі "Мрійники України 2020". Його вірш поклали на музику і "Дінь-дінь Різдво" тепер лунає з національних радіостанцій.
