Сержант з Переяславщини помер у Вінницькому медцентрі - не вижив після поранень
Сержант механізованого батальйону Дмитро Орловський помер 13 липня у Вінницькому військово-медичному клінічному центрі внаслідок тяжкого поранення, яке отримав у бою на Донеччині. Дмитро вирушив захищати Україну одразу після повномасштабного вторгнення Росії. 47-річного бійця посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Вдова воїна поділилася з Переяслав.City спогадами про чоловіка
Я так шкодую, що не встигла нажитися з ним. Якби ж то нас раніше звів Бог, – каже крізь сльози 49-річна Катерина Орловська.
У будинку, де 12 років прожили з чоловіком, їй тепер несила бути наодинці. Після подвійної болючої втрати – у жовтні Катерина поховала ще й маму – її підтримує донька Яна від першого шлюбу, чоловік якої також нині боронить країну на передовій. Вона ж допомагає Яні глядіти онуків – чотирирічну Аріну та чотиримісячного Єгора. Малюк з’явився на світ за місяць після того, як не стало дідуся.
Дмитро народився 6 червня 1975 року в селі Люхча Рівненської області у багатодітній родині. Крім Діми, батьки виховували ще трьох доньок – Оксану, Валентину, Людмилу; і сина – Станіслава. Невдовзі родина переїхала в село Помоклі на Переяславщині.
Сім’я Катерини жила по сусідству з Орловськими. З Дмитром вони спілкувалися в дитинстві, молодості, втім життя будували кожен по-своєму.
У 1993 році Дмитро здобув військову професію зв’язківця та звання молодшого сержанта. Катерина переїхала до Києва, вийшла заміж, народила доньку Яну. Та подружнє життя не склалося. Колишній чоловік виїхав за кордон, а вона сама піклувалася про доньку. Було важко. 25 років Катерина пропрацювала на столичному хлібзаводі.
Дмитро також був одружений, у шлюбі народилася донька Вікторія. Втім невдовзі дружина померла, і він залишився один.
Нас – три сестри, і всі жили в Києві, а Діма, живучи поряд з моїми батьками, завжди їм допомагав. Він дуже роботящий був, безвідмовний. Яна, коли приїздила в село, завжди любила поспілкуватися з Дімою. Якось донька сказала: «Мамо, ти сама і Діма сам, може б, ви попробували?» Виявилось, що він давно мені симпатизував, та не наважувався підійти. А вже, як моя Яна посприяла, приїжджав до нас у гості, усяк допомагав. Так поступово і зав’язалися наші стосунки.
У 2010 році Катерина та Дмитро почали жити разом. Чоловік сказав: «Звільняйся та давай назад у село. Заведемо хазяйство, будемо дітям помагать».
Пара оселилася у батьківському будинку Катерини.
Він більший, мені доглядати стареньку маму, було зручніше, – каже жінка.
Роботу по господарству Дмитро взяв на себе. Працював у Помоклях на приватному підприємстві, був старшим охоронцем у відділі безпеки.
Отримував небагато, але нам вистачало. Він крутився, як метелик, брався за підробіток: то городи пооре трактором, то комусь допоможе. А як він любив мою Яну – мов рідну дитину, він для неї готовий був зірку з неба дістати. Допоміг закінчити навчання, весілля «зіграти». Балував – як тільки міг. А вже як з’явилася онучка – не тямив себе від радості. Хоч прийде з добового чергування, а Арінку не спускає з рук – і гуляє з нею, і погодує, і переодягне. Я жодного разу не поїхала сама до міста – як тільки мені треба було кудись, він заводив свого старенького «москвича», ми його «юрашиком» називаємо, і віз мене. Я з ним з великої букви жила, – каже Катерина Андріївна і плаче.
У 2015 році Дмитра мобілізували в зону АТО. У найгарячіших точках він ніс службу півтора року. За цей час здобув друзів-побратимів, з якими підтримував тісний зв'язок до кінця життя. Додому повернувся з грамотами від керівництва та державними відзнаками – мав дві медалі «Учасник АТО», медаль «За участь в антитерористичній операції», «За жертовність і любов до України».
Він служив у Зайцевому Донецької області. За той час тільки раз приїхав – зробив сюрприз. А так – ми постійно надсилали йому посилки, що б не попросив: «Катю, мені і моїм хлопцям». Він був заступником командира мінометного взводу. Отримав серйозну травму руки, але ніколи не жалівся, розповідали хлопці. Зберігся мобільний телефон, з яким він пройшов АТО, у ньому багато фотографій, і сумка з його речами. А ще бережу, як реліквію, прапор, з яким він повернувся: на ньому розписалися його бойові товариші, – каже Катерина.
Після повернення з АТО Дмитро періодично страждав від безсоння, нічних жахіть. Останній тиждень перед повномасштабним вторгненням, пригадує дружина, взагалі майже не спав, читав новини у смартфоні.
24 лютого о шостій ранку, повернувшись з робочої зміни, сказав: «Катю, дзвони дітям, хай терміново їдуть в село. Почалася війна».
Яна із зятем Кольою та Арінкою були в Києві. Яна ще й вагітна другою дитиною. Вони довго не могли виїхати, майже місяць ховалися у бомбосховищі. Діму мобілізували першого ж дня. 25 лютого його забрали. Він день у день дзвонив, питав, чи Яна приїхала, дуже переживав, – каже Катерина.
На посаді сержанта 6-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 72-ї бригади боєць Орловський охороняв важливий об’єкт у Києві, потім – кордони з Білоруссю. Наприкінці травня його бригаду скерували на Донеччину.
Він подзвонив: «Катю, нас везуть у дуже погане місце, хочу хоч раз вас усіх побачить».
Коли вони стояли біля Білорусі, діти, племінники їздили туди, возили їжу, балони. А тоді їх перевели на Донеччину, і я навіть не знаю, куди саме. Він мало що розповідав, а коли надсилав фото, казав, щоб відразу видаляла. Все питав, як Яна, як Арінка. Висилав кошти, приказував придбати каченят, курей, дрова, борошна й цукру, виорати город і насадити багато картоплі, бо рік важкий буде. Він собі ніколи нічого не купував, все дітям. Сам на війні під кулями, а дзвонить і каже: «Катя, в Аріни скоро день народження, купіть їй дитячу машину». Я сварюся, що вона ж дорога. «Я тебе прошу, молю, передай від діда подарунок. Я тільки тут зрозумів, що гроші нічого не значать», – сказав Діма. Він хотів повернутися і допомогти дітям автомобіль купити. А сам їздив своїм стареньким «юрашиком»…
25 червня Дмитро був важко поранений. Вороги обстріляли будівлю, де жили військові. Побратими кажуть, що осколок наздогнав Діму, коли він біг до будинку. Пораненого бійця доправили до лікарні Мечникова у Дніпрі. Маючи тяжкі поранення, він не зізнавався дружині, що госпіталізований.
Він мені подзвонив, і я чую, щось біля нього пікає. Питаю, що то таке, а він каже, що то рації в хлопців. Всім наказав, щоб мені не признавались. Тільки за кілька днів зять, який теж на той момент вже служив, дізнався, що Діма в лікарні. У нього був перебитий хребет, ребра, щелепа, забита грудна клітина, скрутилися легені, - розказує жінка. - Я дуже просила, але мене до нього не пускали. Та він розмовляв зі мною, був бадьорим, питав, як діти, скільки я усього посадила на городі. Яна вже була на восьмому місяці, і ми сказали йому, що народиться хлопчик. Він відповів, що це найкраща новина, що повернеться і допомагатиме няньчити онуків… Десять днів він пробув у реанімації там, а потім його перевезли до лікарні №2 у Вінниці. Він уже тоді погано говорив, мав сильну задишку, підвищену температуру.
Катерина поїхала до Вінниці, аби побачити чоловіка. Утім в лікарні №2 його вже не виявилось. Вночі Діму перевели до військового шпиталю, і вона рушила туди.
До мене спустився завідувач, сказав, що саме вивчає діагноз Діми. Дуже хороший лікар, якби ж то його раніше доправили у той госпіталь… Я чекала день, прямо навпроти реанімації. Бачила, що біля Діми колотнеча, – розповідає Катерина. – Сестрі, яка привезла мене у Вінницю, вранці треба було на роботу, і ми змушені були вертатися. З лікарем говорила телефоном, він сказав, що поранення дуже тяжке і Дімі потрібен нейрохірург. У них такого фахівця не було, тож вирішили переправити Діму гелікоптером до Львова. У день, коли планували транспортування, Дімі стало гірше і поїздку відклали. 13 липня о 7:30 лікар подзвонив і сказав: «Пробачте, але, на жаль, Дмитро помер».
12 років Катерина і Дмитро жили разом, але стосунки офіційно не оформлювали. Хоч Дмитро з першого спільного дня казав жінці: «Давай розпишімося!», та вона не хотіла, мовляв, хай молодші розписуються, а їм нащо?
Обручки Діма давно купив, ось ця на мені – це його, – показує Катерина. – А офіційно уклали шлюб ми тільки у березні 2022-го. Коли я понесла свідоцтво про смерть у РАЦС, дівчата були шоковані: «Ми ж тільки вас одружили, як же так?» Дімині сестри, брат і племінники дуже підтримують мене, допомагають, ми часто спілкуємось, ходимо на кладовище. Діма ні разу мені не наснився. Кажуть, це означає, що при похованні усе зробили правильно…Коли зятя направили під Бахмут, мама не витримала – інсульт. Я Яну з дітьми забрала з Києва, так нам обом легше. Вчимося заново жити – без Діми. Хоч це дуже важко. Я звикла бути за ним. Все ламається, Діми немає. Він сам грубу побудував у хаті, сам дрова привозив, сам рубав і топив. Тепер це все ми з Яною робимо.
Катерина нині сама доглядає велике господарство, про яке колись мріяв її чоловік: три десятки качок, п’ятдесят курей… З гектара землі цього року зібрали й змолотили сім з половиною тонн зерна, тож годувати птицю є чим. Дерть жінка молотить сама. Від важкої праці, каже, здоров’я підкошує.
Він хотів свою стареньку хатку причепурити, як повернеться. Хоч ніхто в ній давно не живе, йому було важливо, щоб вона охайна була. То ми з Яною побілили її, вікна пофарбували, щоб йому сюрприз був... Хіба ж ми думали, що так його стрічатимемо з війни? Він такий працьовитий був. Сам обробляв город трактором, садив, вибирав. Тепер, звісно, туго нам буде, городи покидаємо, бо ми з Яною їх не обробимо вдвох. А коли Коля з війни вернеться, хтозна. Дуже важко ми переживаємо цю війну, – каже Катерина.
Жінка говорить – сили жити далі й не падати духом дають маленькі онуки.
Після похорону, пам’ятаю, йдемо, а на небі така веселка після дощу! Я плачу, а Арінка дивиться і питає: «Бабусю, ти бачиш веселку? На ній дідусь сидить і нам махає. Він такий радий, що тебе бачить». Ні дня не було, щоб вона не згадала про нього. Вона знає, що її дідусь – герой.
Нагадаємо, у боях за Бахмут загинув хоробрий бойовий медик із Турбова Валентин Гордєйчук. Про це 8 січня поінформував Турбівський селищний голова Ігор Соць.
