Переселенка, яка живе у Гнівані, розповіла про втечу з окупованого міста

В приміщенні видачі гуманітарної допомоги в Гнівані завжди людно. Серед десятків людей, які приходять отримати необхідні речі, час від часу з'являється темнокоса жінка. Вона присідає біля коробок з іграшками та ретельно їх перебирає.

Цю переселенку звати Альона Дериведмідь, їй 28 років. У своєму рідному місті Василівка (Запорізька область) вона працювала вчителем логопедом-дефектоголом та після переїзду в Гнівань почала займатися з дітками, які мають особливі потреби. Індивідуальні заняття зараз вона проводить з чотирма різними учнями. Навчати більше вихованців не має змоги, адже і сама має особливу дівчинку Іванну, яка потребує її щоденної уваги.

Моє місто з першого дня в окупації. У ньому велися бойові дії. Були страшні вибухи, постійні обстріли. Сусідні будинки біля нашого всі пошкоджені, а наш якось стояв. Нам постійно казали, що нас обстрілюють свої, але ми не вірили. І не покидали дому до останнього, бо сподівалися, що наші воїни нас відвоюють, – ділиться Альона. – Але якось моя донечка Іванна знайшла книгу і почала злісно замальовувати у ній літеру "Z", вона була неспокійна, намагалась пояснити, що ця літера зла. А шестирічна Валерія мене завжди заспокоювала, просила, щоб я не плакала, казала, що все буде добре. Тоді я зрозуміла, що моїм дітям страшно і що обставини морально їх виснажують.

Життя в окупованому місті було непростим. Вікна у своєму будинку Альона заклеїла поролоном. При обстрілах, які відбувалися по годинах, ховалися в домі, зберігаючи правило двох стін. Світла, газу, води не було. З часом телебачення та радіо почали транслювати російські канали. Зарядити телефон можна було лише від акумулятора автівки, а кожен вихід в центр міста міг закінчитися трагічно.

Одного разу російські військові почали обходити всі будинки, перевіряючи чи не ховають люди зброї, чи українських військових. Вони світили ліхтарями в вікна, стукали. В наш дім зайшло вісім окупантів з автоматами. Ми показали їм будинок, чоловік просив мене мовчати. Але коли один з них запитав: "Рады ли вы, что мы вас освободили?", я не втрималась і відповіла: "Ні, ніхто вам не радий. А той, хто каже, що радий, то той просто хоче жити", - пригадує жінка.

З емоцій, які в неї залишилися від зустрічей з окупантами, лише ненависть. Стільки горя, сліз і болю вони причинили її рідному місту, знайомим та й всім українцям. Двічі їй доводилося самій тікати від рашистів, які намагалися силою затягти її в БТР. Перший раз це сталося 8 березня. Таким чином вони хотіли привітати жінку зі святом.

Альона разом з чоловіком Михайлом та двома дочками Іванною та Валерією виїхали власним авто в евакуаційній колоні зі свого міста аж 28 квітня. Одну ніч вони переночували в Запоріжжі, а далі приїхали в Гнівань, - повідомляє Гніванська міська рада.

Дорога була вкрай важкою. Колону обстрілювали. З обох сторін дороги були розставлені міни, машини не могли об'їжджати іншими шляхами. На кожному російському блок-пості чоловіків змушували виходити з автівок, роздягатися і показувати чи в них на тілі нема патріотичних татуювань. Також перевіряли телефони на наявність фото чи відео їх злочинів, інколи забирали телефони та сім-карти.

Всередині машину дороги я обклала ковдрами та речами, щоб у разі пострілів вберегти дітей. Було непросто. Вказівні знаки кругом познімали, ми не розуміли де ми їдемо. Ми довго їхали, коли я побачила надпис: "Обережно - міни!". Я заплакала. Заплакала, бо цей надпис був українською мовою. Ми – на території, підконтрольній нашій Україні. Мій чоловік заплакав також, - ділиться жінка.

Альона та її родина щиро вірить у перемогу. Сім'я сподівається якнайшвидше повернутися у своє місто. Та інколи почуття з емоціями беруть гору та хочеться, не зважаючи на все, поїхати в рідний дім. Тоді Альона дістає з сумки осколок від касетної бомби, який через вікно таки потрапив в її кімнату, та пригадує, що просто не має права ризикувати життями своїх рідних. Життями, за які так важко і так віддано борються українські Герої.

Нагадаємо,  Тимофій Шиляєв разом зі своєю мамою Оленою приїхали до Вінниці, тікаючи від жахіть війни. До цього сім’я проживала у місті Мерефа, Харківської області.