Історія Пантелеймона Собка: вінничанин до останнього боронив азовські хвилі
Він марив морем. Його дядько навчався в Одесі на моряка й усі свої книжки про морську справу віддав племіннику. У дитинстві хлопчик ходив хіба що на ставок, але коли виріс, то поїхав навчатися до Одеси.
Базуючись у Бердянську, Маріуполі, Очакові, про море весь час розповідав дружині, коли приходив з чергувань. Знаннями морської справи радо ділився з учнями рідної школи, коли повертався додому, до Качківки Вінницької області. Головний корабельний старшина Пантелеймон Собко загинув на «Азовсталі», до останнього боронячи свої хвилі.
Історію хороброго мешканця Вінницької області переповідає hromadske.ua.
Милий бешкетник
Пантелеймон — перша й дуже бажана дитина в мами. Леся народила первістка в 17. Згадує, у дитинстві був дуже непосидючим: «Такий шустрий, бешкетник. Але бешкетник добрий, милий, ніколи нікому зла не робив. А спокійно поводився лише тоді, коли спав. І Женька такий самий».
Євген — молодший на рік і два місяці брат Пантелеймона. У дитинстві вони часто билися. Хоча й були нерозлучні — Пантелеймон наглядав за братиком зі своїх трьох років, доки мама поралася на подвір’ї.
Вони все дитинство разом. А вже як повиростали, як приїжджали з навчання — Пантелеймон навчався в Одесі, Євген у Вінниці, — то наговоритися не могли, — розповідає пані Леся.
У родині є менші сини — 14-річний Сашко та 9-річний Ваня. Учотирьох хлопці охоче допомагали мамі й татові — подружжя має ферму з коровами та свинями. У вільний час Лімка, як його лагідно кликала мама, бавився з друзями, ходив на ставок рибалити, грав у футбол. Обожнював спорт і хотів стати вчителем фізкультури. Тато поставив синам удома й на фермі, де вони допомагали, турніки — окремо для менших і старших.
До першого класу страшно
Мама пригадує кумедну історію, як син учинив ґвалт свого першого дня у школі. Першачків заводили до школи одинадцятикласники, а Пантелеймон злякався — куди це його ведуть, ще й без мами? — вирвався, почав тікати, потім борсався на плечі в сусіда Жені. Той випадок, сміючись, ще довго згадували однокласники.
А от вступати після школи не боявся. Перехотів бути фізкультурником, натомість подався до військового училища, але не склав один тест — спортивний. Пантелеймона взяли того ж таки дня до іншого училища, морського.
Коли приїжджав додому на вихідні чи канікули, балував молодших братів, розпитував у батьків, що краще подарувати меншеньким. Хоча й добряче повчав їх.
Мати розповідає: «Менші жалілися: “Ой, коли вже старші поїдуть?” Пороз’їжджалися, от сів найменший і плаче. “Чого ти, Ваню, плачеш?” — “Я хочу, щоб Пантелеймон і Женька приїхали” — “Вони за тиждень приїдуть, і ти знову будеш отримувати” — “То й хай луплять, але хай будуть удома”».
Лесі теж нелегко було відпустити сина: «Я брала його светр, притуляла до себе й ходила, плакала. А менші мене питали: “Мамо, що з тобою?” — “Ти понюхай, як цей светрик пахне Пантелеймоном”».
Син щоразу відчував мамині сльози, телефонував і заспокоював: йому добре на новому місці.
«Навіть меншістю дамо бій»
Він свідомо хотів на службу після 2014 року, коли почалася війна, розповідає дружина Юлія. Мама не пускала, але Пантелеймон відрубав: як не навчатися на військового, то піде після 11 класу добровольцем на передову.
Після училища працював на катері, судна його екіпажу «Лубни» та «Кременчук» базувалися в різних містах біля Азовського моря. У той час Пантелеймон почав спілкуватися з капеланом «Бучанської варти» Анатолієм Кушнірчуком. Якось священник розпитував хлопців, що ті робитимуть, якщо раптом буде загроза з моря — адже Азов контролюють російські кораблі.
Після невеликої паузи всі сказали: “Нам втрачати нема чого. Навіть якщо ми будемо меншістю і переважатиме сила противника, даватимемо бій”. Вони не збиралися відступати ще до повномасштабного вторгнення, — згадує Анатолій. — Усі від матроса до капітана І рангу так говорили. Там нормальні, дуже адекватні люди. І Пантелеймон виражав абсолютне духовне здоров’я як військовий, як моряк.
Мрія про сина
Із дружиною Пантелеймон познайомився 2019 року в Бердянську, звідки вона родом, а вже 2020-го після Нового року він освідчився їй на своєму катері. Екіпаж із 10 службовців дружив сім’ями: відзначали разом День флоту, інші державні свята.
Юлія згадує, що чоловік захоплювався історією Запорізької Січі, козацькою добою. Любив дітей і дуже добре налагоджував із ними контакт.
Для дітей вони старалися робити все, якщо була змога. На кожне свято, день міста абощо в них завжди були відчинені двері, щоб діти могли подивитися на кораблі. Для багатьох моряки були прикладом, — розповідає дружина й додає, що військові берегли і хвалилися дитячими малюнками, які їм разом із волонтерською допомогою постійно привозив капелан Анатолій.
Удома в Бердянську залишилася Пантелеймонова тека з цими малюнками.
У березні Юля лишилася сама в окупованому Бердянську. Пантелеймон дуже за неї переживав, спонукав її виїжджати. Леся пригадує одну з останніх розмов із сином: «Мамо, ти розумієш, що ми, можливо, говоримо з тобою востаннє? Це війна. Ми з Маріуполя не вийдемо. Я хочу, щоб Юля поїхала до тебе. Знаю, що їй там буде добре. Я буду спокійний за них. І не плач!»
До Качківки, села Пантелеймона, Юля змогла дістатися 24 березня.
«Пішли захищати всіх нас»
Пантелеймон мріяв продовжити навчання в Одесі, аби потім обійняти посаду командира корабля. Казав капелану Анатолію: може статися так, що вони зустрінуться на якомусь флагмані, де Пантелеймон буде капітаном.
А дружина Юлія згадує такі слова коханого: «Коли вони з братом були маленькі, казали мамі: “Ми як виростемо, то тебе захищатимемо”. От тепер разом і пішли захищати всіх нас».
Брат Пантелеймона Євген зараз теж у ЗСУ, у Донецькій області. Його відпустили на 10 днів поховати брата (похорони відбулися 1 липня). За новим законодавством, якщо в родині є загиблий, інший може припинити службу. Мама Леся просила Євгена написати відмову від служби, але він відповів: «Я своїх хлопців не лишу, за братовою смертю ховатися не буду. Я піду мститися».
Усе бачить й охороняє
8 квітня Пантелеймона Собка поранили. За офіційними даними, він загинув 23 квітня. Через складнощі з документами тіло довго не могли доставити додому. Дружині Юлії про смерть коханого сказали вже після народження дитини, за тиждень до похоронів Пантелеймона. Вона впізнала татуювання чоловіка й обручку — їх подружжя робило під замовлення.
Пантелеймон двічі від дня загибелі снився мамі. Щодня жінка розмовляє з його весільним портретом — вітається кожного ранку, розповідає, як Микитка, бажає доброї ночі, лягаючи спати.
Коли дивлюсь на ту фотографію, вона мене заспокоює. Він усе бачить, усе чує, охороняє нас. І я знаю, що йому там добре, — каже мати.
Жінку підтримує невістка і піклування про внука та інших своїх дітей. А ще вона дбає про ферму, організувала в селі волонтерський рух — відправляють продукти на фронт.
Якби я була сама, то вже була б там, із ним, у ямі. Це дуже тяжка втрата. Але я йому пообіцяла, що не залишу Юлю і Микитку. Стараюся триматися заради них і молодших синів, — говорить жінка.
Уже в оточенні, Пантелеймон казав дружині: «Я пройду будь-які випробування, щоб повернутися до тебе додому». Але не склалось. 12 травня Юлія народила сина, якого назвали Микитою. До народження первістка Пантелеймон не дожив 18 днів.
У сталевих обіймах
Цей текст є частиною спецпроєкту «У сталевих обіймах», який зібрав понад 30 історії різних людей, яких об'єднала «Азовсталь». Усе це — історії про надію й боротьбу, про жагу до свободи й любов до України.
Нагадаємо, у боях із російськими окупантами загинув 48-річний мешканець Піщанської громади - Ігор Предоляк. Про це 1 вересня інформує Піщанська селищна рада.