Герой мемів Чоткий Паца мріє купити дім десь біля Могилів-Подільського

Герой мемів Чоткий Паца - про війну, любов, дев'ять років боїв на Донбасі, а також про давню мрію - купити дім десь біля Могилів-Подільського на Вінниччині.

Івана Мартинова часто називають людиною-мемом. У 2014 році цей "босяк", як він каже сам про себе в одному з інтерв'ю, порвав інтернет словами "це реально мєрзость" про важку економічну ситуацію в Україні. Відео називалося "Чоткий паца". І так це прізвисько приклеїлося до хлопця.

Іван підтримував образ, почав знімати інші відео в такому стилі. Але тоді країні було не до жартів, життя Івана і до раптової слави було нелегким, а одного разу він зник із соцмереж та поїхав на війну.

У соцмережі герой мемів так і не повернувся - каже, немає ні часу, ні бажання там сидіти. Після 24 лютого в штабі Операції об'єднаних сил на Донбасі розповіли, що 30-річний хлопець воює уже 9 років. Хтось навіть почав говорити, що він загинув, і військовому довелося спростовувати чутки про свою смерть.

Нещодавно Іван знову потрапив у новини, цього разу приємні: військовий одружився, і, тулячись до своєї обраниці в селі на Рівненщині, він розповідає ВВС Україна про свої мрії на мирне життя. У нього, зізнається, є таке відчуття, що війна закінчиться зовсім скоро.

"Підкорив столицю у 9 років"

У дитинстві військовий був проблемною дитиною.

Був бешкетником, бандюком, татові трохи сала за шкури залив, - розповідає він ВВС.

Коли Івану було три, його всиновила сім'я священника. Усе було добре, у першому класі він гарно вчився, але потім чужі люди навколо раптом почали цікавитися, чи знає він, що батьки йому нерідні.

Ці розмови, розповідав військовий "Суспільному" декілька років тому, стали для нього стресом, і він почав "чудити" - не приходити додому після школи, ночувати деінде.

У 9 років, розповідає Іван, він "підкорив столицю", забравшись під сидіння автобуса до Києва, поки не було водія.

Тато мене знайшов. Він мене скрізь знаходив.

За словами Івана, такі втечі з ним у дитинстві траплялися не раз.

А потім почав підростати і ця штука потроху пройшла. Робота-навчання, робота-навчання, - каже він про те, як надалі складалося його життя.

Майдан, "мєрзость" і Донбас

Важливим етапом для Івана була активна участь в Революції Гідності. "Я стояв на барикадах, відбивав штурми, було "весело", - згадує військовий про ті часи.

Хлопець бився з "беркутівцями", отримав травму голови й руки. Він навіть потрапив у СІЗО, тоді йому загрожувало від 8 до 15 років за "вчинення масових заворушень".

Зрештою все обійшлося, а після лікування в рівненській лікарні Іван вирішив стати волонтером.

Десь тоді його на вулицях в центрі Рівного і знайшли випадково журналісти.

Було холодно, сиро, ми волонтерили. Приїхали хлопці і кажуть, знімемо вас, скажете на камеру свою думку. Вони спитали, ми сказали, а через чотири години дзвонить мені друг і каже - що ти, зірка? Я не поняв, залітаю у комп'ютерний клуб, і в натурі - моя пачка з Юриком (ще один хлопець з відео) має вже півтора мільйона переглядів.

Уже на другий день Іван зрозумів, що таке шалена популярність - його почали впізнавати на вулицях, просити про фото, відео, показувати пальцями.

Спочатку було прикольно, мені подобалося, а потім почало діставати, морально трохи важко. Але загалом слава мені ніколи не заважала. Знають, та й добре.

Після того випадку хлопець почав знімати інші відео в образі "чоткого паци".

У нього була ідея їздити на Донбас, до військових, показувати, як вони живуть, що там на фронті. Але задумка почала муляти хлопцеві - він задумався над тим, як це виглядатиме - військові під градами, мерзнуть в окопі, а він весь такий "в маслі" знімає відео "на їхню честь".

Хватає тих, кому знімати, хай знімають, - згадує Іван про свої думки в ті дні. - А я так не можу, мені совість не дозволяє.

Він вирішив стати добровольцем, пройшов у Дніпрі вишкіл бойового парамедика та приєднався до штурмової групи на Донбасі.

"Не можу і сожалєть, не можу і радуватися"

Якщо на Майдані, як розповідає Іван, йому відкрилися очі на ситуацію в країні, з'явилася якась повна картинка реальності, то в армії "все мінялося красочно, як райдуга".

Не можу і сожалєть, не можу і радуватися, - каже Іван про свої 9 років на Донбасі.

Перший бойовий досвід він здобув під Соледаром, був під Авдіївкою, і офіційно приєднався до ЗСУ в 2016 році. Зараз Мартинов - старший стрілець і парамедик у 68-й Окремій єгерській бригаді.

Я був під Попасною, і в Луганській області, в Донецькій. Це той офіційний шматок, про який я можу говорити, - каже він. - Донбас мені вже справді як рідний, багато життя там пройшло. Ми сміємося з хлопцями, що наче і додому охота, а наче вже і тут як вдома.

Хлопець відслужив по контракту 5 років і повернувся додому, в мирне життя, але звикнути до нього було непросто.

Було скучно, не вистачало чуваків. Я звик, що навколо все вибухає, а тут був як йожик в тумані. Поки розберешся - важко, - каже Іван. У результаті почав пиячити.

Пив безбожно. Навіть батько не витримував, йшов з хати. Казав, сину, схаменися, - розповідав Іван про цей період свого життя у проєкті "Український Свідок".

Він і сам розумів, що щось пішло не так. Багато мовчав, став дратівливий.

До того ми з батьком були як два кента. А коли я повернувся, то п'ять хвилин говорили, і потім могли пів дня не спілкуватись.

Витягнула з цієї трясовини Івана знову війна. Він встиг пожити мирним життям тільки три місяці.

Батько - в церкву, син - на фронт

24 лютого Іван був вдома, в селі в Корецькому районі Рівненської області.

Прокинулися з батьком від гулу, вибігли на ганок, опа - дві ракети пролетіло над хатою, метра може півтора-два, - розповідає військовий. - Ми тоді подивилися в очі одне одному, батько вдів рясу і пішов у церкву, а я - гріти вареники з пельменями і каву заварювати, та поїсти так і не вийшло, приїхали односельчани на машині, сказали - поїхали, я схопив рюкзак і поїхав.

Так Іван знову опинився у військкоматі, потім на полігоні, а звідти повернувся на рідний уже Донбас.

Хоча втома від боїв, каже Іван, ще відчувалася. Попередні роки, як він каже, йому вдавалося пройти якимись "психологічними перебєжками".

Як і будь-хто, я незадоволений. Мені простіше ходити на роботу, сидіти вдома біля теплої жінки, щоб ще пару дітей там бігало, свині кричали, півня зарубать, ніж оце все. Нікому це не треба, - розмірковує він. - Але завжди так не буде, все буде добре. Стріляю такий - атататата - і думаю, Господи поможи - атататата - все буде добре".

"Надто стрьомні" історії

За 9 років з Іваном на фронті траплялися різні історії. Але вони "надто стрьомні", військовий не хоче їх переказувати.

Такого 5D ні в якому кінотеатрі не побачиш - оце все, що я можу сказати, - каже він.

Інтенсивність боїв, яка була на Донбасі раніше, і за останній рік - не зрівняти, говорить Іван, все зараз швидше та жорсткіше. Він засікав час - якщо тебе помічає дрон, то ти маєш 6 секунд, щоб сховатися, інакше щонайменше посіче осколками.

Військовий згадує, як одного разу з побратимами "ярко" добирався на позицію, коли по них почали працювати російська "пушка і танчик".

Ярко, бо тоді сонце так гарно світило, як в останній раз, - розповідає Іван. - А ти біжиш і розумієш, що вилітає, шукаєш ямку, стрибаєш, а осколки над тобою - вжух! Чекаєш, глянув - тихо, і біжиш далі.

Бували і радісні моменти, коли доводилося звільняти населені пункти.

Тоді ти йдеш і розумієш, оце дали чортам прос.. тися, якби ще так! - описує відчуття в такі миті Іван. - Коли є хороші результати, воно все надихає, для цього ж уся ця каша, весь цей сир-бор.

До чого ніколи не звикнути, так це до смертей побратимів, каже військовий.

Найстрьомніше - це коли ти відстрілюєшся, і вони відстрілюються, все летить і тільки думаєш - Боже, збережи чуваків. Втрачати побратимів - це найважче для мене, я цього вже просто не вивожу, - каже Іван і перестає говорити, зариваючись в обійми до дружини.

"Придурки, я живий!"

У грудні ЗМІ налякали шанувальників Івана, написавши, що він загинув на Запорізькому напрямку.

Ми були з хлопцями на позиціях, а перед тим позицію розбив танчик. Хлопці кажуть - диви, пишуть, що ти 200-й. Я читаю - думаю, ну нічого собі, поїхав на позиції, і поховали.

Спочатку, каже посміявся, а потім зрозумів, що з його славою новина зараз "буде литися по всьому інтернету".

Придурки, я живий! - спростовував Іван рівненському виданню "РадіоТрек" чутки про свою смерть.

Дзвінків і повідомлень, щоб усіх заспокоїти, військовому тоді довелося розіслати багато.

Я ходив і хлопців підкалував, що буду гроші в них позичати, бо зарплати не вистачить на смс-ки.

У рідних є версія, чому Івана завчасно "поховали". Батько Івана вважає, що через фейки про відомих бійців росіяни намагаються вплинути на моральний дух українців.

Як ми його не можемо "вхайдокать", то хай у родичів серце западе, чи давлєніє підскочить, - казав місцевим журналістам священник Олег Мартинов.

"Чоткий біоробот"

Цей рік, зізнається досвідчений військовий, "круто" його змінив.

Я з простого чоткого став біороботом. Все на автоматі відбувається - треба *ашити, іду *ашу, - каже Іван ВВС.

При цьому військовому складно відповісти, чи почувається він своїм у війську через 9 років. Радше так, ніж ні, каже він, але так сталося через те, що від мирного життя він просто відвик.

Змінилося і суспільство, де більшість людей до 24 лютого намагалися жити, не помічаючи війни.

Думаю, що люди зрозуміли, що вже не АТО, а війна. Це як з легковою і грузовою машиною - друга не грається, вона давить, - каже Іван.

Але сказати більше про зміни в суспільстві військовий не може, тому що за окопами і переритими посадками йому нічого не видно.

Моє суспільство - це білочки, хом'ячки, кабани і рисі, - каже він. - Я замало часу провів у суспільстві, щоб щось коментувати.

Мрії про мирне життя

Зараз Іван вдома після контузії, а вже за декілька тижнів поїде на службу. Під час лікарняного він встиг одружитися.

Із 22-річною Ольгою Кравчук із Хмельниччини військовий познайомився у гостях на минулий Новий рік, куди приїхав у гості до місцевого побратима.

Він мене запросив, я сів у автобус і думаю - та що я за Дід Мороз такий у Новий рік без Снігурочки? Попросив приятеля знайди мені якусь Снігурочку, бо якось не пасує, - розповідає Іван. - Приїхав, а мене бере оця баришня (показує на дружину - Ред.) під руку і каже - це мій подарунок на Новий рік?

Ольга зізнається - ніколи раніше не бачила вона того вірусного відео, яке зробило Івана знаменитим.

Я просто зустріла його і зрозуміла, що моє, - розповідає дівчина ВВС. - Він не такий як всі. Це зараз він зі своїми приколами, а коли я вперше його побачила і сказала, що він мій подарунок, то він просто стояв і дивився.

На питання, чи лікує кохання під час війни, молодята, поглядаючи одне на одного, кивають головами.

"Найкращий день мого життя", "кохаю безмежно", - писала дівчина в своїх соцмережах, публікуючи фотографії із церемонії розпису.

Іван переконаний - гучне весілля, таке, щоб аж у новинах писали, у них ще попереду.

А після весілля йому хотілося би купити дім десь біля Могилів-Подільського Вінницької області. Каже, що йому дуже сподобалася ця місцевість, там спокійно, та і з Рівненщини хотілося би переїхати.

Рівне - місто моїх гріхів, - пускає жартики Іван. - Треба рухатися далі, відкривати для себе нові світи. От війна закінчується і йду в агрономи, причому відразу, буде така собі чотка ферма.

Було би "шикарно", каже Іван, мати нарешті "нормальне Різдво, весну".

Військовий каже, що не хоче загадувати, але є у нього якесь внутрішнє відчуття, що війні от-от кінець.

Отак приїжджаю з лікарняного, а мені кажуть - на...ра приперся? Війна кінчилась.

Нагадаємо, ще з початку повномасштабної війни Олена Пугач у рідному Гайсині разом з мамою та сусідами готували їжу для військових. Експериментували з переробкою печива, згодом спробували виготовляти енергетичні батончики, які дуже полюбилися нашим захисникам.