Ворожий метал у тілі вінницького воїна не заважає йому захищати Україну

У Збройних Силах України солдат Юрій Сивак служить лише другий рік, але в колективі Харківського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки має неабиякий авторитет. 

Про це пише інформаційне агентство АрміяInform.

Причина цього криється в тому пеклі, через яке 31-річний армієць пройшов у перші місяці наступу росії широким фронтом, та в бойовому пораненні, якого зазнав під Мар’їнкою.

Я звичайний хлопець і до 24 лютого минулого року мешкав у рідній Вінниці, — каже армієць. — Буквально за рік до того одружився. Мріяв про дитинку. Працював експедитором на приватній швейній фірмі, де шили модний одяг. Все це мені довелося полишити, бо я реально, а не на словах люблю свою країну, і пізніше довів це в бою. До того ж про що мені розказувати доньці чи синові про себе, коли вони запитають про війну. Я не якийсь супергерой, просто мене так виховали батьки та шкільні вчителі.

У перші ж дні широкомасштабного вторгнення окупантів він прибув до свого районного ТЦК та СП.

Черги там стояли величезні. Мене вразила чимала кількість патріотів, які добровільно просилися на фронт. Також скрізь панувала позитивна енергія. Саме там я вперше відчув гордість за свій народ і ненависть до окупантів, — пригадав солдат Юрій.

Через те, що Юрій через об’єктивні причини не служив в армії та не мав військової спеціальності, його мобілізацію постійно відкладали. Та він не втрачав віри. У середині березня його таки направили до навчального центру опановувати справу бойового медика.

Згодом він за розподілом потрапив до окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи.

У визначеному районі на Донеччині прийняв посаду та вже як воїн одного з механізованих батальйонів прибув на позицію, що біля Мар’їнки. З перших же кроків ми з іншими мобілізованими дізналися, що таке війна та її наслідки. Ворожа канонада майже не втихала. Уся земля була всипана уламками мін, відстріляними гільзами чи решками обгорілого металу. Хоча це була рання весна, але багнюки не було через цей «залізний килим», — пригадує захисник України.

Про свою бойову роботу Юрій розповідати особливо не любить. Мовляв, робив все те, що й інші хлопці та дівчата.

У піхоти є принцип взаємодопомоги. Насамперед всі ми там є бойовими одиницями підрозділу, а вже потім — кулеметники, стрільці чи бойові медики. Під час перших чергувань на позиціях навчився нищити ворогів зі всього спектру штатної зброї. Знаєте, там мобілізовані швидко всьому вчаться, і я не став винятком, — каже воїн.

До зведених підрозділів, що призначалися для несення служби на «нулях», завжди входили бойові медики. Кожен такий вихід Юрія Сивака супроводжувався артилерійськими обстрілами чи авіаційним бомбуванням. Окрім цього, приблизно через день російські спецпризначенці намагалися атакувати, аби відсунути ЗСУ трохи далі від Донецька. Також часто підходили ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Тому небезпека була 24/7. Проте українці жодним метром своєї землі не поступалися, а іноді — мали чималі успіхи.

Наприклад, на початку квітня група Юрія відбила в атакуючих московитів МТЛБ. Повністю справну, ще й з озброєнням, бойову машину росіяни просто кинули, бо так їм було легше тікати від українців. Бронетехніку доправили до ротного, і вона стала воювати проти своїх же недолугих хазяїв.

За його словами, зберегти здоровий глузд у тих надскладних умовах допомагали думки про дружину та батьків. Також у вільні хвилини він любив планувати своє життя після війни. В усьому шукав лише позитив і не зациклювався на тимчасових проблемах, які обов’язково зникнуть після перемоги.

На жаль, не кожний бойовий вихід піхотинців супроводжувався успіхами та обходився без втрат…

12 квітня ми, як завжди, тримали свій оборонний рубіж. Коли розпочався артобстріл, то сховалися в укритті. Проте снаряди падали все ближче до нас. Тому вирішили перейти до іншого місця. Щойно вийшли з того укриття, як там все зрівнялося із землею. Та на цьому «залізний дощ» не припинився. Як пізніше стало відомо, окупантам того дня наказали взяти Мар’їнку за будь-яку ціну. Наш підрозділ стійко тримався, аж поки один зі снарядів не розірвався просто біля нас, — зазначив Юрій.

Всі сім воїнів, які були з Юрієм, та він зазнали поранень різного ступеня важкості.

Мені, вважаю, ще пощастило, як порівняти з товаришами. П’ять уламків 120-міліметрової міни потрапили до правої ноги, лівої руки та щелепи. Одна ж «залізка» пройшла крізь ключицю та шию та зупинилася в хребті. Також була акубаротравма. Переломи кісток я вже й не враховую. Півтора місяця лікувався в Дніпрі та Вінниці. Внаслідок отримав рішення ВЛК проте те, що відтоді «обмежено приданий до військової служби у воєнний час», — зазначив Юрій.

Повернувшись до рідної бригади, Юрій дізнався в штабі, що невдовзі його переведуть до якоїсь небойової частини. Його це дуже вразило, але здоров’я й справді не дозволяло бігати в атаки. Отже, довелося погодитися із направленням до Харківського ОТЦК та СП. Тепер він дуже радий, що потрапив до такого дружного колективу, де обіймає посаду радіотелефоніста групи зв’язку.

Усіх уламків із мого тіла лікарям так і не вдалося вилучити. Наразі в щелепі та хребті досі є ворожий метал. Та найбільш турбують болі в голові, бо контузія була доволі серйозною. Про снігопад чи дощ тепер дізнаюся за кілька годин до події через різкий біль. Іноді не можу заснути вночі. Та мене навчили в армії, що не треба помічати труднощів, треба думати тільки про успіх підрозділу та перемогу України загалом, — вважає військовослужбовець ЗСУ.

Цікаво, що до початку минулого року Юрій ніколи в житті не був на Донеччині та Харківщині.

Україна єдина і неподільна: від Чопу і аж до Мілового. Харків’яни — добрі люди, а регіон має не менш цікаву історію, ніж моя Вінниччина. Останні місяці ходжу щасливий, бо моя дружина Ірина порадувала новиною про вагітність. Я не замикаюся в собі через бойове поранення та, тим більш, ніколи себе не жалів. Адже маю сім’ю та можу далі приносити користь своїй державі. Для 100% радості не вистачає лише перемоги, але, точно знаю, що це також буде, — насамкінець зазначив Юрій Сивак.

Нагадаємо, волонтерством Марія Рябіщук почала займатися з перших днів повномасштабного вторгнення. Живе Марія в Турбові, каже, на тканину збирали всім селищем, допомагали і в селищній раді.