Олег Сенцов у Вінниці розповів, що робити після того, як Україна переможе

У неймовірно щирій та теплій атмосфері пройшла зустріч ветеранів з відомим українським кінорежисером, сценаристом і письменником Олегом Сенцовим. Розмовляли у форматі Veteran talk у вінницькому Veteran Hub, коли всі присутні на рівних могли висловити думки, поділитися досвідом, переживаннями та сумнівами.

Буквально за годину Олег Сенцов зумів розповісти про свій досвід в полоні та про те, що допомогло йому не зламатись, про Путіна й росіян, про творчі здобутки та плани, про Майдан та що нам робити після того, як Україна переможе Російську Федерацію.

Розпочинаючи бесіду, Олег Сенцов подякував ветеранам і волонтерам не тільки за те, що вони прийшли на зустріч, а насамперед за їхню працю, — повідомляє інформаційне агентство Міністерства оборони України АрміяInform.

Дякую за те, що ви зробили для України на фронті. Хтось воював, хтось волонтерив, допомагав чим міг. Кожен з вас робив і робить для країни те, що в його силах, тому що Україна в нас одна і ми хочемо, щоб вона була незалежною. Щоб ми могли будувати таку країну, якої прагнемо, а не таку, як нам нав’язують так звані брати, які насправді виявилися ворогами й у 2014-му показали своє справжнє обличчя, — зазначив Олег Сенцов.

Про виклики в полоні та те, що допомогло не втратити віру й не зламатись

Мене затримали, коли я вже мав квиток із Криму. Мав їхати через Київ на Донбас, хотів потрапити в добробат, де вже були мої друзі. Натомість до мене прийшло ФСБ. Перша доба — це допити, тортури, знущання. Потім інформація про моє затримання почала швидко розповсюджуватися. Ці підтримка й увага, які захищали: мене вже більше не били, не катували. Водночас психологічно тиснули постійно. Згодом з’явилась пропозиція погодитися з обвинуваченнями й назвати прізвище когось з керівництва Майдану в обмін на мінімальний термін ув’язнення в 7 років. У разі незгоди пообіцяли 20. Перебувати у в’язниці, постійно в облозі агресивно налаштованих до тебе людей, коли на тобі купа ярликів — ти терорист, націоналіст, “Правий сектор”, дуже важко. Там дійсно всі накручені телебаченням, з кожної праски лунає про фашистів в Україні, всі налаштовані проти твоєї країни.

Перші два роки я сидів у слідчому ізоляторі “Лефортово” — це бетонний мішок, маленька камера, де ти не бачиш світла. Потім — етап і табори Якутії. Це північ, майже постійні зима, холод, ніч. Але не це найстрашніше. Найстрашніше — це система, що залишилась ще з ГУЛАГу. Головна її мета — зламати психологічно людину. Це максимальна ізоляція і навіювання, що про тебе всі забули і ти нікому не потрібен. Адвокат приїжджав раз у три місяці, багато листів не передавали, особливо якщо там була українська символіка, наприклад тризуб. Але попри поганий зв’язок я завжди відчував, що за мною — країна. І я не просто сидів, я намагався боротися доступними способами. То щось про Путіна казав погане, то про ФСБшників. Потім голодування. Я боровся як міг.

Яким було ставлення з боку ув’язнених і як сильно стаття за тероризм впливала на це ставлення

Про те, за що ти сидиш, зеківською традицією пояснювати доводилось постійно. Коли ти входиш у “хату”, співкамерники вже знають, хто до них приїхав. Ти представляєшся: говориш ім’я, прізвище, статтю. І по кожній статті все одно треба пояснювати. Зрозуміло, що тероризм — не дуже хороша стаття. Терорист — це людина, яка підірвала автобус, захопила заручників тощо. Тому щоразу пояснював, що я нічого не зробив, жертв, пострілів, вибухів, вибухівки, зброї не було, а є лише свідчення, які вибили ФСБшники. Це все вони перевіряли. Після перевірки вже трохи було легше, а до того всі були готові розірвати, адже для них я був не лише терорист, а й “правосєк”, фашист. Проте до фізичного конфлікту ніколи не доходило, усе залишалось більш-менш по-людськи. Але якби я був справжнім терористом, ставлення було б зовсім іншим.

У будь-якому разі російська пропаганда впливає на всіх. Ув’язнені ставляться до українців як до фашистів. Тут, в Україні, здається, що це повна маячня і так не може бути, не можна жити в настільки викривленому світі. Там я почувався ненормальним. Усі розказували, що ж насправді сталось у Криму, на Донбасі, і аргумент про те, що їх там не було, що вони вже у в’язниці сидять по 10 років, не діяв. “Ми це бачили по телевізору” — і крапка. Я був на Майдані, у Криму, знаю, як все відбувалось, але всі навколо впевнені в іншому й переконати їх у зворотному було нереально.

Що дав досвід перебування в полоні і коли з’явилось відчуття свободи

У мене було достатньо часу подумати про своє життя і зрозуміти, що в ньому було багато неважливого. Я згадував про три речі і думав, чому я не робив їх більше. Це моя робота, мої проєкти, те, що має залишитись після мене у цьому світі і має бути корисним не лише для мене, а й для людей. Друге — це подорожі. Думаєш, чого не поїхав туди, куди хотілось, і розумієш, що треба було таки підійнятись на цю гору, сплавитись тими порогами, поїхати в ту місцину.  І третє — це час, який ти проводив з рідними та близькими людьми або який не проводив. Адже у в’язниці гостро відчуваєш, що рідні, близькі, друзі — це твій найважливіший світ, і шкодуєш, що не приділяв їм більше уваги.

Щодо відчуття волі. Певного моменту, коли я відчув себе вільним, у мене не було. Я знав, що був в одному місці, потім в іншому, вийшов з літака, кудись далі поїхав. У мене не було відчуття, що я звільнився, а було відчуття, що я взагалі вільний всередині себе всі роки. Як говорять, волю в’язницею не забереш. Свобода всередині була в мене завжди.

Про те, який відсоток росіян здогадується, що насправді відбувається в Україні

Росіяни взагалі дуже аполітичний народ. Українці набагато більш соціально активні та включені у справи держави. Ми більше читаємо, більше цікавимось тим, що відбувається навколо, і більше на це впливаємо. Росіяни здебільшого вважають, що ніяк не можуть вплинути на державну систему. На мою думку, 80 відсоткам росіян все по цимбалах. Є невеликий відсоток (десь 5–10) зашорених путіністів, які в усьому його підтримують. І приблизно стільки ж є адекватних, але їх не більше ніж 10 відсотків. Вони розуміють, що Крим незаконно віджали, на Донбасі — російські війська, що ніякі шахтарі не можуть воювати вже 7 років. Вони не полюбляють Путіна й підтримують українців. У мене були з ними нормальні стосунки. Так, таких людей було дуже мало, але вони є. Це багато людей з Кавказу, які хочуть бути політично незалежними від Росії. Є росіяни, які 100-відсотково адекватні, які вважають Путіна ворогом не лише для України, а й для самої Росії.

Я вважаю, що потрібно спілкуватись з такими людьми. Адже Росія нікуди не дінеться. Треба чітко усвідомлювати, що ця сусідня країна завжди буде нашою проблемою. І тому нам украй треба перемогти в цій війні і зламати імперії хребет. В іншому разі це буде постійна війна. А жити у війні століттями ніхто не хоче. Ми маємо перемогти їх і у військовому, і в політичному, і в ментальному планах. І тоді рано чи пізно вони не тільки звільнять нашу територію, заплатять нам гроші за збитки, а й будуть вибачатися щоразу, як чутимуть слово Україна. До цього треба прийти, і це єдиний шлях, тому програти в цій війні ми не можемо.

Про творчі здобутки та плани

У в’язниці та полоні я написав кілька оповідань та книжку “Хроніка одного голодування”. В оповіданнях розповів про 12 людей, яких зустрів у в’язниці й через долю яких можна зрозуміти, як взагалі побудований і працює внутрішній світ тюрми. У двотомнику “Хроніка одного голодування” йдеться про 145 днів цього важкого марафону. І там я теж пишу про в’язницю. Це складний світ, він, як мурашник, який живе своїм життям і який ззовні важко зрозуміти.
Окрім того, написав три сценарії повного метра, три романи, два спільні оповідання, я привіз звідти велику пачку списаних за п'ять років зошитів.

Цього року світ побачив художній фільм “Носоріг” за моїм старим сценарієм, зараз запускаємо ще два проєкти. Маю виданих уже шість книжок, вони про різне: автобіографічні, про моє дитинство, студентські роки, є і художні.

Маю бажання писати великий роман, є задум, проте поки що не вистачає часу. За ці два роки після полону моє життя стрімко несеться, не зупиняючись. Залучений до багатьох громадських проєктів з розповсюдження інформації про російську агресію, про наших політв’язнів та до багатьох інших громадських ініціатив.

Чи є плани зняти фільм про сучасну Україну: Майдан, окупацію Криму та Донбасу, російсько-українську війну 

Для мене теми Майдану, Криму, Донбасу дуже важливі. Майдан взагалі мене змінив, це головна подія в моєму житті і одна з найголовніших подій нашої країни за останню сотню років. І, можливо, я б хотів зняти про це кіно, але для мене зараз це психологічно важко, тому що війна триває, Крим та Донбас окуповані. І мені це дуже болить. Можливо, в майбутньому, коли війна закінчиться, Крим і Донбас буде звільнено, я зможу це зафільмувати. Треба відстань, щоб зняти все з холодною головою, адже на гарячу це вийде емоційно, але не дуже влучно з художньої точки зору. Я справді вдячний тим режисерам і письменникам, які багато пишуть про війну, знімають про неї стрічки. Вони потрібні українцям. Якщо з’явиться бажання й сили це зробити, я зроблю, адже боротьба за вільну Україну — це сенс мого життя.

Чого більше зараз у житті: кіно та книг чи громадської діяльності

Я із задоволенням займався б кіно, для мене це номер один у творчості, і час від часу писав би книги. Але війна триває, і я зараз не можу сказати, що за 5 років я вже достатньо боровся і мені треба відпочити й узятись за власні справи. Хлопці в полоні, війна триває. Я буду говорити про це, поки ситуація не зміниться. З Росією треба боротися. На жаль, за кордоном я часто бачу, що більшість європейців не завжди це розуміють. Вони сподіваються на те, що з Росією можна помиритися й домовитися. Поляки та прибалти нас гарно розуміють, у них гарна пам’ять про окупацію. А ось французи, німці, італійці тощо бажають, щоб ми нарешті вже помирились. Вони не розуміють глибоко нашої проблеми. Натомість ми, аби нас підтримували, маємо бути сильними.

У мене була зустріч із президентом Франції Емманюелем Макроном, він попросив розповісти, як мені було у в’язниці. Я відповів, що то вже в минулому, і запропонував розповісти, що відбувається зараз. Пів години розказував йому про Путіна, війну та полонених. Він, мабуть, думав, що дарма зі мною зустрівся. Але я вирішив використати свій історичний шанс. Розповів, як я бачив у 2012 році Путіна в Севастополі, який співав на сцені українських пісень і казав, що ми брати назавжди, а Крим — це Україна. Через два роки все змінилось. Тож не варто довіряти президентові Росії.

Коли я розказую свою історію, мені кажуть, що я молодець. У таких випадках я часто почуваюсь незручно через те, що до мене більше уваги, ніж до інших полонених. Ніби я один там сидів, але це не так, багато людей ще перебувають у полоні, прізвища багатьох з них невідомі. Цих людей катували й досі катують. Тому для мене важливо боротися за тих, хто зараз у полоні, тому хоч де б я був, завжди говорю про полонених і в Росії, і в Криму, і на Донбасі. На Донбасі взагалі страшна ситуація, там ув’язнені не мають жодного захисту. У полоні я знав, що хоч мене й важко витягнути звідти, але я перебував у відносній безпеці, адже росіянам було невигідно, щоб я загинув. Але на Донбасі, якщо ти невідомий, то тебе просто вб’ють, і ніхто про це не довідається навіть. Але як я не сумнівався, що я не буду сидіти 20 років, так зараз я не сумніваюсь, що ми переможемо.

Нагадаємо, У Вінниці відбулась прем’єра фільму Олега Сенцова «Номери».