Мер Вінниці Сергій Моргунов: тільки згуртувавшись зможемо звільнити нашу землю

На День Незалежності, 24 серпня, в ефір ранкового шоу “Світанок” завітав Вінницький міський голова Сергій Моргунов. 

Очільник міста привітав усіх вінничан із загальнодержавним святом, пригадав як Вінниця буквально на очах переводила своє мирне життя на військові рейки, розповів про переоцінку цінностей та нові реалії, в яких нині існує наше місто.

- Так вже склалось, що цьогоріч 24 серпня для кожного українця стало днем і болю, і гордості одночасно. Це свято Незалежності нашої Батьківщини, водночас шість місяців тому, саме 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення росії та битва України за свободу. Пригадайте, будь ласка, ту дату. Ваші перші емоції, перші думки, ваш перший телефонний дзвінок – кому?   

- Той ранок був трагічним для всіх нас, для всієї України, для всього українського народу. Для більшості людей ситуація була неочікуваною. Хоча перед тим було багато і думок, і розмов. В принципі усі ми вже відчували, що щось має відбуватися…

Я прокинувся від звуків літаків, які летіли з Заходу на Південь, чи Схід. Ймовірно, то були наші винищувачі. Потім були ракетні удари по Калинівці.

Зателефонував голові Вінницької обласної військової адміністрації Сергію Борзову й домовився про зустріч для обговорення наших подальших дій. Саме враховуючи, що те, про що раніше лише говорили, вже почалося.

- Шок, страх, розгубленість – вони були в кожного з нас. Люди не розуміли – куди бігти, що робити. А Ви міський голова і на Вас відповідальність за багатотисячне місто. Як змогли втримати ситуацію? Ми всі пам’ятаємо, життя в Вінниці не завмерло ані на день.

- В той день, вже з самого ранку, ми визначились в якому напрямку будемо рухатися. Відповідні вказівки надійшли й із Офісу Президента. Було дуже важливо уникнути паніки в місті, тому поставили собі за мету заспокоїти людей. Ми ще не знали на той момент масштабів вторгнення, а вони виявились достатньо серйозними - і з Півдня, і з Півночі, і зі Сходу, і ракетні удари, і авіація.

Кожне місто, звичайно ж, відчувало усе по-своєму. Це лютий, тому повинна була надійно працювати критична інфраструктура, щоб в домівках було тепло, щоб було світло, щоб їздив громадський транспорт. Після зустрічі в облдержадміністрації у міській раді з усією командою обговорили напрямки в роботі.

Шок був, паніки я не спостерігав. Ні на рівні комунальних підприємств, ні на рівні когось із працівників. Всі були готові до роботи, очікували першочергових завдань, буквально на очах перелаштовуючись з мирного життя на життя в умовах воєнного стану.

- Серйозним викликом для нашої громади став безперервний потік біженців. Навіть ті, хто прямував далі на захід, зупинялись в місті на 2-3 дні. І здебільшого, то були родини з дітьми, у яких окрім документів не було нічого. Як вдалось так швидко запустити механізм їхнього поселення і допомоги? 

- Ми намагались максимально допомогти людям впоратись із цією ситуацією. Хоча б дати можливість просто переночувати, поїсти, обігрітись…

Там, де могли впливати на ці процеси, звичайно ж, підключали й готельєрів, рестораторів, комунальні заклади. Я поставив завдання, щоб переселенців могли приймати у школах, дитячих садочках, гуртожитках. В перший тиждень вдалось організувати до 3,5 тис. таких місць, де приймали людей.

З головою облради Вячеславом Соколовим обговорили можливості комунікації з іншими територіальними громадами вінницького регіону, щоб вони теж взяли на себе певну кількість людей. Бо існувала загроза, що Вінниця не справиться самостійно з  таким великим напливом.

Загалом, це був цілий комплекс питань, які вимагали швидкого розв'язання. Важливо, що ми активно шукали можливості допомогти людям, бо розуміли весь трагізм їхньої ситуації. 

- У Вінниці переселенці часто були приємно здивовані, що тут з розумінням ставляться до тих, хто вивозить із собою домашніх тварин… Дозволяли жити й залишати з собою своїх улюбленців.

- Так, це правда. На другому тижні війни журналіст однієї з американських радіостанцій в першому ж своєму запитанні до мене спробував з'ясувати чому так багато українців, які тікають від війни з собаками, котами… Я відповів, що для українців домашні улюбленці - це як члени родини. Як ми не можемо залишити у небезпеці своїх рідних, так не залишаємо й своїх тваринок. Це стан української душі - любити людей, любити все живе.
 
- Як вважаєте, цей кривавий напад росії на нашу Батьківщину, він змінить розуміння того, що насправді значить Незалежність для кожного з нас?

- Думаю, це розуміння вже змінилось. Якщо ми поглянемо на історію здобуття незалежності нашими європейськими сусідами, то вона завжди приходила з трагедією, з кров'ю, через важкі втрати. Наприклад, Польща. У 1921 році фактично ті самі рашистські, а тоді їх називали більшовистські, війська були за 20 кілометрів від Варшави. Тоді поляки, у тому числі за допомогою українців, все ж таки відстояли свою незалежність.

Ми ж, мабуть, не до кінця зрозуміли як легко далась нам незалежність у 1991 році. На жаль, не повною мірою оцінили цей здобуток. А тепер на прикладі міст, які побували й досі перебувають під окупацією, бачимо до яких трагедій і жахіть призводить рашистське поневолення.

- А у Вас особисто і як у просто людини, і як у мера, можливо, відбулась переоцінка цінностей. Мені здається, що дуже багато з нас сьогодні інакше розставляє пріоритети, оцінює важливість речей, які ще пів року тому ми вважали буденними? 

- Ще з дитинства батьки виховували у мені українськість. Батько читав Шевченка, Руданського, розповідав про козаків. Це було природним для нашої родини. Мій дід по батьковій лінії пройшов Другу світову війну, навчався в Академії сільського господарства, працював на серйозних посадах, але ніколи не вступав у Компартію. Чому? Тому, що пережив Голодомор! Ми маємо в родині список всіх мешканців села Мовчанівка, що у Київській області, де зазначено скільки в якій родині померло тоді людей. Для діда то був такий шок, що він навіть ще в ті часи пошепки казав, що комуністична партія - це злочинна організація. Відповідне критичне ставлення до радянських реалій було й по маминій лінії. Бо пам'ятали голод, пам'ятали військове лихоліття. Дід по материнській лінії ніколи не розповідав про війну, хоча й мав чимало нагород - наприклад, Орден Слави III ступеню... Це, так би мовити, перший момент, який сформував мою систему цінностей.

А другий момент полягає у тому, що мені добре зрозуміле історичне протистояння між українським народом і росією. Бо росія завжди хотіла нас поглинути - про це говорила і Катерина II, і Петро I, і той самий Лєнін. Тепер про це заявляє Путін, бо розуміє, що без України не зможе повноцінно відновити велику імперію колишнього радянського союзу.
 
- У нашій студії ми говоримо про День Незалежності нашої держави. А не так вже й далеко – точаться бої за кожний клаптик української землі. Про що маємо не забувати і робити самі, аби «ніколи знову» стало нашою реальністю?

- Думаю, ми усі розуміємо, що наше сьогодні основне завдання - це звільнення нашої території. Це складно, це проблематично. Але тільки згуртувавшись ми зможемо звільнити нашу землю та дати росіянам, як то кажуть, по зубам.

Інше питання - побудова нового безпекового алгоритму в Європі спільно з нашими міжнародними партнерами, які нині нам серйозно допомагають. Хоча хочеться, щоб цієї допомоги було більше, вона досить ефективно використовується на фронтах.

Після звільнення територій нам знову ж таки треба буде згуртуватись задля відбудови країни. І я говорю не лише про будинки, чи якусь інфраструктуру. Мова про відбудову з оновленими демократичними принципами вільної, незалежної держави, де можуть себе реалізувати усі, хто має таке бажання, а особливо молоді люди.

Нагадаємо, Герої-українці боронять сьогодні Незалежність Батьківщини зі зброєю в руках і зігрівають серцем тих, кого знедолили загарбники. Ворог не пройде, а у тилу підтримають, відбудують, допоможуть. Небачена світом мужність, самопожертва і прагнення свободи - у наших генах.