"20 кілометрів під силу кожному", - мандрівниця про хайкінг на Вінниччині

Світлана Гордійчук вже понад три роки досліджує Вінницьку область пішки. Віднедавна вона стала інструкторкою з хайкінгу (піші походи) і почала робити одноденні організовані тури. Каже, що хоче сформувати спільноту людей, які цікавляться саме пішими мандрівками.

Для туристичного сайту Вінниці Світлана Гордійчук розповіла про свій інтерес до хайкінгу, чим їй цікава Вінниччина, як відбуваються такі мандрівки, і хто в них ходить. Переконує, що пройти 15-20 кілометрів під силу кожному.

- Звідки інтерес до такого виду туризму?

- У 2019 році я поїхала працювати в Литву. І коли випала перша хвиля ковіду, там з маскою потрібно було виходити всюди. Тільки в лісах, в полях - де немає людей - дозволялося ходити без неї. І там я почала ходити по 15-20 кілометрів. А взагалі я змалечку люблю ходити. З 11 років сама ходила з одного села в інше, до бабусь. Пізніше займалася багатьма видами спорту, ходила в Карпати… Я ходила в піші походи, але це було раз на пів року. А потім я зрозуміла, що це може стати хобі.

Коли влітку 2020 року я повернулася в Україну і поїхала на Закарпаття, зрозуміла, що там максимально треба ходити теж. Бо у зв’язку з пандемію були скасовані якісь потяги, автобуси дуже погано ходили… Я буквально тиждень там побула - приїжджаю на Вінниччину - хочеться ходити - а де? Ходити в іншу область я особливо не зможу, отже, буду досліджувати Вінниччину. Тим паче, що нашу область за допомогою хайкінгу майже ніхто не досліджує. Є окремі мандрівники, але так, щоб рух якийсь, такого немає.

- Що саме вам цікаво досліджувати?

- Мені цікава історія Вінниччини, тому що я з цього краю. Цікаво досліджувати історичні місця, якісь мальовничі куточки, які в принципі нетуристичні, і куди не завжди доїдеш на автобусі. В нас є таке селище Межирів, наприклад. Там розташовані три історичні пам’ятки одна біля одної, навіть чотири. І вони цікаві. Але туди немає автобуса: ви доїжджаєте до сусіднього села Рів, і вже звідти йдете пішки.

Спочатку я вибрала мінімум: дійти до ТОП-15 палаців Вінниччини. Потім я собі поставила ціль - побачити мальовничі куточки області. От недавно була в селі Букатинка, де живе сім’я Альошкіних… Тобто, мені цікаві місця, які не дуже розкручені, особливо автобусними турами. Я їх знаходжу, досліджую, дивлюся, а потім можу показати туристам.

Туристичні шляхи, типу як Тульчин, я з дитинства знаю, тому мені цікавіше, наприклад, піти в село Стіна. Там можна ходити п’ять-шість годин, і буде цікаво. Там можна побачити, як раніше жили люди. Не оці хороми, а маленькі старенькі хатинки, щоб пічка обігрівала весь будинок. Там є хати, яким більше ста років, і в яких вже ніхто не живе, але вони архітектурно збережені.

- Як ви досліджуєте ці місця?

- Є сайт "Україна інкогніта", є багато пабліків, у яких мандрівники пишуть про якісь історичні місця. Ще дивлюся ютуб-проєкт "Хащі" - Володимир Кохан іноді ходить по Поділлю, по Вінниччині, і розумію, що треба туди поїхати, де він був - цікаво теж подивитися. Тобто, я не орієнтуюся на саму лиш Вікіпедію. І потім, коли я заходжу всередину… Наприклад, я не думала що Турбів і Стара та Нова Прилуки настільки цікаві. Коли я зайшла туди і подивилася, дослідила, ще й з місцевими поговорила, сама була в шоці.

Ви знаєте, що село Стара Прилука взагалі вважається старшим за Вінницю? Там є палац Мерінга, де була дуже велика колекція картин європейських художників. Місцевий мені розповідав, як це все було вивезено у свій час совєтами. Там є кладовище єврейське між Новою і Старою Прилуками. Ставки, де дуже багато пташок… Тобто, навіть сама географія дуже цікава. А в Турбові це каолінове озеро, залишки цукрового заводу… Турбів більш промислове містечко було, воно історичних пам’яток не має, але якщо його обійти, воно цікаве.

А в Новій Прилуці нобелівський лауреат народився - Зельман Ваксман. Я сама родом з Вапнярки, і там недалеко є село Заболотне, назване на честь видатного мікробіолога Данила Заболотного. В нього немає нобелівської премії. Але у нас на Вінниччині, по суті, два великі світові вірусологи-мікробіологи народилися. Воно ж настільки цікаво це все побачити.

- Ви з самого початку розуміли, що будете організовувати тури?

- Я думала, що своїх друзів буду водити. Тому що я ходжу, знімаю, розповідаю в дописах про ці місця, відмічаю локації в Гуглі й описую їх… Але мені більше цікаво було, щоб мої друзі ходили зі мною… Коли я зацікавилася хайкінгом у 2020 році, думала, що турклуби якось будуть розвивати цей напрям на Вінниччині. А тут, на жаль, такого не було. І я думаю: якщо немає, давайте я буду це робити. І потроху-потроху люди захотіли зі мною ходити. Але організовані тури я почала водити лише з травня цього року. Вже провела вісім чи дев’ять екскурсій. Мінімум було п’ять людей, а максимум 12. Це все в основному через рекламу: таргет, оголошення в різних групах фейсбуку… Бо з моїх друзів це буквально дві людини, які подивилися, що я ходжу з іншими туристами, і теж підтягнулися.

- Хто ходить в такі мандрівки?

- У мене сформувалася група людей, яким плюс-мінус від 30 до 40 років. Можливо, мені здається, вони десь це пробували в Європі. Тому що в Європі хайкінг дуже популярний і модний. Можливо, вони вже обходили Карпати… А люди молодші люди чомусь не дуже на це реагує. Їм якось чи важко, чи що?… Зі мною ходила пані Людмила, якій 67 років, і вона в мене краще пройшла ніж люди до 25-ти. Я постійно у неї питала: "Може вам відпочити, може ще щось?", тому що відповідальна за її стан. А вона каже: "Все нормально - йдемо далі". І ми з нею пройшли 25 кілометрів: з Вапнярки до Антополя і з Антополя до Комаргорода.

Я вважаю, що хайкінг взагалі для всіх. В мене бабуся, на жаль, не може встати. І от хайкінг не для неї. А якщо ви можете ходити, якщо у вас є можливість ходити, це все можливо. Якщо зараз у нас хлопці-ветерани з протезами за донати йдуть… Я просто ходила цим хребтом Чорногірським, яким вони пішли, і він важкий за рахунок кам’янистих підйомів. Я дивилася і просто ридала, які вони молодці! А в нас інколи молодь отак сидить і каже: "Це важко, пройти 10 кілометрів". От - приклад, який реально захоплює!

А в багатьох людей чомусь є страх, що 15 кілометрів вони не пройдуть. Хоча я всім доводжу, що це легко і дуже цікаво. "А скільки ми йдемо? А по часу?" - всі бояться. Потім вони проходять, дивляться на крокоміри, а там 14,5 кілометра, і їм нормально. Ви ж розумієте, що на той же Camino Podolico, чи іспанське Каміно може піти будь-яка людина. Так, буде важче, ніж тому, хто тренується. Але ж, по-перше, це не біг, не марафонська дистанція. Ти просто йдеш спокійно з наплічником, дивишся на історичні пам’ятки, на природу навколо. І вже не акцентуєш на тому, що йдеш кілометраж якийсь. Тому я зрозуміла, що треба, мабуть, всіх привчати до менших дистанцій. І, наприклад, 15 жовтня провела маленький похід з Селища до Ільківки. Там якраз 7-8 кілометрів - це взагалі нічого.

І ще такий момент. У мене, наприклад, чоловік на фронті. І через те, що я ходжу в хайкінг, мені емоційно легше. Тобто, я не сиджу вдома і не накручую себе. Ти йдеш, насолоджуєшся природою, повітрям дихаєш не міським, і воно набагато легше. Тому я також хочу популяризувати це серед жінок, у яких рідні на фронті, серед жінок, які, на жаль, когось втратили. Тому що психологічно ми повинні десь розряджатися. Бо стіни на нас тиснуть, а коли ми виходимо на природу, ми розслабляємося, нам легше стає.

- Чи є якась обов’язкова програма, щоб відкрити для себе Вінниччину?

- На початку я б рекомендувала брати "Сім чудес Вінниччини", чи Camino Podolico. Ці два напрямки. Тому що той же Браїлів, який входить в ці "Сім чудес Вінниччини", входить і у карту Camino Podolico. Можна на машині, можна проїхати велосипедом, можна щось пройти. А потім вже досліджувати як я: побачила основні палаци області - я їх усі дослідила. Просто Вінниччина цікава тим, що тут дуже багато палаців: Браїлів, Немирів, Хмільник, Ободівка, Антопіль, Тульчин, Комаргород, Вороновиця… Більша частина їх збереглася. І там, де в нас лікарні, чи школи, чи коледжі, вони в більш-менш нормальному стані. Досліджувати мальовничі куточки… Якщо ми розглядаємо такий похід, як по Стіні - вона розташована за Томашполем, і туди рейсового нічого не йде. Я замовляла автобус невеличкий, до десяти людей. Ми сідали, їхали і там вже ходили. А якщо піти десь 50-60 кілометрів від Вінниці, то це рейсовий автобус. Можна доїхати до сусіднього села і далі йти пішки. Назад так само.

- Наскільки перспективний такий вид туризму на Вінниччині?

- Дуже перспективний. Тому що взяти те ж Camino Podolico: приходять туристи, і вони ж залишають гроші у місцевих магазинах, кав’ярнях… Я заходила в одне кафе, кажу: "Ви готуєте? А якщо я приведу туристів?". Вони кажуть: "Та без питань, приводь". Це вже для них плюс, це розвиток. Якщо це далі розвивати, буде краще.

Я недавно приїхала з табору громадської організації "Будуємо Україну разом" (БУР) - рекомендую. Вони були в Буші. Там з різних регіонів учасники, але з Вінниччини я була одна. І вони кажуть: “Ми взагалі не знали, що Вінницька область така цікава”. А я просто по вечорах сиділа і розказувала їм якісь історичні факти про різні села, про різні міста, про Бушу, чим відрізняється наша Вінниччина, хто у нас тут був, чому у нас так багато палаців… І вони були шоковані тим, наскільки наш регіон цікавий

В мене ще не було туру, щоб людина йшла і казала: "Навіщо я сюди прийшла?".

Нагадаємо, у Вінниці відбулася перша презентація каталогу гастрономічної спадщини культурного й паломницького маршруту Camino Podolico (Подільський шлях святого Якова). Це двомовне видання, що містить 22 рецепти унікальних страв, зібраних в 11 громадах Вінниччини та Хмельниччини.